Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 13

– Т-а-ак, - лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу. - Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.

Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.

– Правда, що його батько відкантував по таборах? - запитав він.

– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, - лейтенант осікся. - Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?

– І то правда.

У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.

– Ну, чого витріщився?

– Чудесно. Дзвонив Стас...

– Це той, що командує жмурами?

– Ага.

– І що йому?

– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око. Здається, він наляканий.

– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.

– Ага.

– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, - лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути. - Ти, часом, не знав маман?

– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, - напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за звичкою.

– Хорошо. Збираємося.

Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату "Мазду", напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.

– Да, світ модернізується, - сказав напарник.

– Да, як парова праска, - лейтенант повернув голову за попами, що розсідалися в іномарки. - А в голові як було, так і є - одне гівно.

– У кого?

– У них, - спокійно сказав лейтенант.

– Ну, ти даєш, - напарник захитав головою. - І не боїшся.

– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри - там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?

– По-моєму, тут, - і напарник натиснув на газ. - У нас сьогодні прямо-таки богословський день.

– Ага, - позіхнув лейтенант, показуючи, що його більше нічого не цікавить. - Блядь, люблю Печерськ. Дід усе життя прожив на Подолі, я на Шулявці. Все життя мріяв про Печерськ.

– Хи-хи, - по складах виговорив напарник і покотив по печерських Липках. - Тішняк. Тиша. Просто благодать для засранців, - і спохмурнів: - Блядь, а вони теж до церкви ходять.

– В’яжи цю тему. Не по роботі наша тема, - хмурніючи, сказав лейтенант. - Щось не подобається все це мені. Зовсім. Крутиться на язиці, а в голові якась каша.

І тут в обох у голові потемніло, але якась реальна це була темрява, наче обох, разом з горбатою "Маздою", втягнуло у широкий чорний розтруб і вони повільно пливли там, як два космонавти. Потім вони обидва побачили наприкінці малиновий ніжний вогник, і погляди потягнулися за тим вогником. "Мазду" трухнуло, вони відкрили очі й побачили за вікнами нудний зимовий пейзаж печерських Липок.

– Що це було?

– А хрін його знає. Говорив тобі, щоб тримав язик за зубами, - з досадою проговорив лейтенант. - Стас десь тут живе?

– Ага. А то я думаю, де тут морг?

– Є і морг.

– Ага. Стас нас запрошував не туди, а до себе, - сказав напарник.

– Не краще. У нього кагал дітей, смердить так, наче прорвало каналізацію, - чмихнув лейтенант.

– А ще Печерськ...

– Головне, опинитися в хорошому місці у хороший час. Дай сига-рету, - лейтенант відчув, як на нього навалюється втома. - Чорт, напевне потепліє. Стріляє у потилицю.

– Скоро будемо. У Стаса завжди є спирт.

– І зла баба, - хихикнув лейтенант.

Напарник вивів "Мазду" на стоянку, приклацуючи язиком, роз-глядаючи круті хамери.

– Американці воюють на таких.

– А у нас що, не війна? Тиха війна, що заганяє десятки в день. Хіба говорити тобі про це... Чорт! Що за день сьогодні такий, що ми несемо всіляку фігню, - лейтенант вискочив з "Мазди" майже на ходу.

Це був старий дім, яких майже не збереглося у Києві, дім з букетами запахів та звуків. Підлога порипувала від кроків, і лише голоси дітей нагадували, що ви знаходитесь у нинішньому часі. Подібні будинки кишать, як трухле дерево, паразитами химерних спогадів, котрих зовсім неможливо позбутися. Лейтенанту робилося паскудно від однієї думки, що світ пролітає біля нього з швидкістю кришталевої кулі, яка ро-зіб’ється об стіни, об конечну станцію його життя. Він відчував себе королем всього світу на хвилину, відділений від старості і життя. Нікчемна дружина, золотушний син, якого тяжко було назвати сином. І все, дійсно, було не як у кіно. Принципово лишатися подільським жлобом йому не хотілося, але життя його вперто гнало своїм рівчаком. Але в таких домах йому робилося легко. Він вдихав запахи капусти, жовтих раритетних книг, нікому зараз не потрібних, фікуса з картиною "Незнайомки" над ним, фікус мостився обов’язково у кутку, а навпроти, під стіною, роздовбане піаніно, притягнуте з комісійного магазину, але до того ветхе, наче воно тут стояло завжди. І люди, що копошилися в цій коробці з високими ліпленими стелями, видавалися зовсім не доречними і чужими, наче святий на бісівському сідалищі. Лейтенант йшов, торкаючись пучками стін, стільців. У повітрі стояв їдкуватий конячий запах, лейтенант відігнав його рукою. Але запах повернувся і заставив його усміхнутися. Він відчув себе вдома. Тільки одна недорікувата фігура - неоковирна фігура Стаса, з жорстким волоссям, бігаючими очима з червоними обідками, дратувала лейтенанта.

– В яку ціну нині чек гери, Стас? - замість привітання спитав лейтенант.

– Привіт, - Стас потоптався на місці, поставив перед собою чашку з чаєм на круглий червоного кольору стіл. Відразу, наче собака, біля його ніг з’явився хлопчик п’яти років, один з нащадків, у зеленій сорочечці, з круглими очима, як у опудала совеняти.

– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у най-щасливішому місці, - знову завівся лейтенант.

– Надто довго, як для мого наступного клієнта, - і Стас сьорбнув чаю, голосно і байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться.

До кімнати зайшла дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима, наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла за спиною чоловіка поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника. Лейтенант провів її поглядом, але нічого цього разу не сказав.

– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу, - тихо прошепотів, нахиляючи голову, як змій, Стас, лягаючи на стіл грудьми.

– І все? - лейтенант розв’язно розкинув руки, навколо шастали діти. Дружина сіла у крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і так сиділа до кінця їхньої розмови.

– Не зовсім, - тихо сказав Стас. - Давай вийдемо в коридор.

– Ага. А ти сигонеш, і так тебе і бачили, - реготнув напарник, але заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.

Але вони вийшли. І довго говорили в коридорі. Напарник увімкнув телевізор - він любив новини. Жінка відірвала голову від книги, подивилася і стала читати далі. Напарник продовжував дивитися телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.