Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 28

Ми не випрямлятимемо Даниленкової помилки, перекодовуючи поняттєвий апарат, а спробуємо поглянути на проблему типології інакше, взявши за основу ідентифікації письменника не стилістичну форму, а зміст відповіді на виклик часу, яку пропонують його (її) тексти та ідеологічна постава. Відтак, стане помітним, що майже всі, в термінах Даннленка, «традиціоналісти», «неореалісти» й «послідовники традиційної психологічної літературної школи», такі неподібні між собою автори як Василь Ґабор, Олександр Жовна, Михайло Малюк, В'ячеслав Медвідь, Катерина Мотрич, Геннадій Шкляр («Квіти…»), Микола Закусило, Євген Концевич, Анатолій Шевчук («Вечеря…»), попри індивідуальні лексичні та синтаксичні відмінності, за стилем і тематичними напрямками належать до прихильників архаїзму, які намагаються повернути давніші, дорадянські форми життя. Непрямо про це переважання архаїзму говорить і сам упорядник у передмові до «Вечері…»: «Медвідь ігнорує результатами національної корозії, він весь у XIX столітті, а досвід Хвильового і Підмогильного вважає суцільним непорозумінням… Якщо В'ячеслав Медвідь вважає XX століття українським духовним тупиком, то Валерій Шевчук зайшов ще далі, він досі духовно перебуває у XVI–XVII століттях…».

У цьому місці треба зробити уточнення: поняття «архаїзм» не має жодної негативної або позитивної оцінковості, як і решта робочих понять: «футуризм», «відсторонення», «преображення», а також «виклик» і «відповідь», якими в дещо вільній інтерпретації ми послуговуємося винятково для потреб цієї статті. Всі вони належать Арнольдові Тойнбі, який ґрунтовно розробив їх у своїй праці «Дослідження історії». (Звичайно, не можна ігнорувати критики, якої зазнала концепція Тойнбі та й сама історіософія загалом. Але, враховуючи критичні зауваження й переосмислення, які спіткали історіософський дискурс, не слід також забувати про його евристичний імпульс та резонанс у сприйнятті сучасників, значною мірою притаманний, зокрема, історичному методові Тойнбі і сьогодні.) Терміни британського дослідника є, на наш погляд, місткішими, не такими строкатими й поверховими, як претензійні ярлики українського філолога, а враховуючи потребу звільнення від руйнівного впливу лжетеорії, модельованої донедавна панівною монологічною ідеологією — і функціональнішими. Поняття функціональності також потребує конкретизації. Ясна річ, говорячи про неї — і прагнучи її, — ми не хочемо всоте обтяжувати українське «письменство» завданнями, якими його чи не від самого зародження по черзі навантажували церква, «народ», супротивні партії і, врешті-решт, держава. Функціональність літератури полягає в її актуальності й читальності, література є чинною щойно тоді, коли її читають, а решта вимог, назагал звернених до неї, є наслідком помилки в адресації.

Таким чином, ми не можемо закладати якихось оцінкових конотацій у те чи інше поняття ще й тому, що наразі невідомо, котра з постав українських письменників виявиться продуктивною і зацікавить читачів завдяки своїй актуальності. Щоправда, вважав Тойнбі, футуризм і архаїзм є прямими запереченнями росту культури, тоді як відсторонення та преображення належать до реакцій на злам, виражених у формі росту. Але він-таки багато й переконливо міркував над унікальністю життєвого шляху кожної культури, про вироблення «творчою меншістю» адекватної реакції на зміну історичної ситуації. Котра з українських літературних «меншостей» є направду творчою? Чия відповідь буде адекватною? Чи конче це має бути одна відповідь — і одна, припустімо, «школа»? Може, постмодерна («євроцентрична», в термінах Даниленка) — Андруховича, Іздрика, Єшкілєва? Вона має поважну підтримку таких ідеологів постмодернізму, як Марко Павлишин і Тамара Гундорова, не цурається голосної самореклами, має невузьке — і «просунуте» — коло споживачів своєї продукції, серед молодої інтелігенції та студентства насамперед. Проте, достатньо уважніше перечитати «Московіаду» або «Воццека», щоб переконатися в безсумнівній приналежності їхніх головних героїв до «внутрішнього пролетаріату», зацікавленого «хлібом» у вигляді всіляких ґрантів, а ще більше — «видовищами», шоу, — пролетаріату, який не без самовдоволення визнає, що він втілює паразитичний спосіб існування.

Тоді, може, це представники «відсторонення» («герметики», за Даниленком)? Позаду в них серйозний етичний досвід виживання без колабораціонізму, переважно ґрунтовна освіта (або самоосвіта), недекларована на концепційному рівні й рідко свідомо ідентифікована стоїчна постава. Цим вони можуть виявитися привабливими і прийнятними — Володимир Діброва, Олег Лишега, Володимир Назаренко, Галина Пагутяк, Микола Рябчук (за плутаною і в даному разі явно упередженою класифікацією упорядника «Квітів…» — «ідеолог іронічного напряму в  українському вісімдесятництві»), Алла Тютюнник. І їхні біографії, і спосіб життя, а насамперед тексти містять вагому відповідь на запитання, яке нещодавно поставила однозначна «футуристка» феміністичної відміни Оксана Забужко: «…ну бо з якої рації йому, читачеві, гаяти свій час на те, що не містить досвіду виживання, отого, сливе метафізичного примусу „не напишу — то вмру“, який тільки й породжує справді значні твори?..». Але й у випадку з представниками «відсторонення» (рос. «отрешения») існує своє «проте», яке найпростіше означити «лихом з розуму» і яке зводиться до проблеми культурної підготованості або, радше, непідготованості читацького середовища. Бо в той час (70—80-ті роки XX століття), коли ці нікомуненалежні стоїки й естети з нетерпінням чекали свіжого числа «павличківського» «Всесвіту» або терпляче заглиблювалися в тексти Павнда, того ж таки Тойнбі, Борхеса і Джойса, шліфуючи письмо на власних перекладах із Беккета, Еліота й багатьох-багатьох інших, цей сакраментальний читач, якому сьогодні забаглося, бачте, чи то жертвоприношень, чи то «бестселерів» («І — слушно», — хвалить «публіку» Забужко), напомповувався усім, чим завгодно, тільки не «значними творами», одне лиш читання яких може виробити розуміння, якого бракує текстам «відсторонення», та імператив добору. Своєю чергою, розуміння розширить горизонт сподівань, а добір здиференціює їх. Коли це станеться (а саме по собі воно не «станеться» ніколи), українські письменники, не обов'язково носії «відсторонення», перестануть потерпати від хронічного «рецепційного голодування». Тим часом, сьогодні один із найпродуктивніших носіїв дискурсу «відсторонення» Микола Рябчук не випадково цитує колишнього дисидента, котрий також був «відстороненим», щоправда, силоміць: «…Поки що українська культура в Україні великою мірою функціонує як культура „діаспори“ чи, краще сказати, „меншини“, а її діячі досить часто почуваються в ситуації героїні сумної притчі, принагідно розказаної Є. Сверстюком: „Вони не хочуть грати королеву!“ — заплакала артистка, яка добре грала цю ролю, але її партнери не змогли створити атмосфери, в якій її слова і жести мали б сенс».

Прихильники футуристичної постави представлені в антологіях Даниленка не найменше і не найгірше. Як і архаїзм, футуризм є спробою розірвати пута теперішнього за допомогою звертання інших часових періодів. Але вони заперечують спадок минулого, пориваючи з теперішнім і, спонукувані внутрішньою потребою руху вперед, шукають нових шляхів. Сюди можна зарахувати Олеся Ульяненка, Юрія Винничука, Василя Врублевського, Богдана Жолдака, самого Володимира Даниленка і Євгенію Кононенко, новели якої мають яскраво феміністичне забарвлення.

Решта авторів «Квітів у темній кімнаті» тяжіють до котроїсь із означених течій — або до футуризму, як Олександр Ірванець і Володимир Янчук, або до архаїзму, як Євген Пашковський, котрий у повній відповідності з поясненнями британського історика постійно перебуває перед дилемою: то він занурюється в минуле, залишаючи теперішнє, але тоді стіни його «седища» не витримують натиску життя, то намагається відродити минуле через теперішнє; але тоді скочується на грань вандалізму, тому що в теперішньому риси минулого спотворені до невпізнання. Ярослав Лижник, як і Володимир Мулик із суто «лаґерквістівською» притчею «Бог» та Валентин Тарнавський із «Деревом життя», що тематично й інтонаційно перегукується з «Бурдиком» Володимира Діброви, тяжіють, за всіма ознаками, до відповіді «відсторонення». Цілковито оригінальна постава, яка погано надається до рубрикацій, належить Василеві Портяку, дві новели котрого стали б окрасою хоч «традиціоналістської», хоч «трансаванґардної» (в Даниленкових термінах) антологій. Однак жодного з тридцяти трьох прозаїків не можна записати до носіїв преображення, жоден із них не має (можливо, ще не має) відповіді на історичний виклик. Є констатації цього виклику — і фіксації фраґментів перетворення, що все-таки здійснюється в незримих глибинах українського менталітету й колективного підсвідомого.