Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 125

Із сусідами зліва у нас одна суміжна стіна, яка у них розташована на кухні, а у мене в спальні. Запахи їхнього сніданку, як правило, завершують мої сновидіння якимись сюрреалістичними подробицями. Наприклад, під аромат пригорілого молока, з якого у сусідів часто починається ранок, мені завжди сняться смітники, а смажене сало доповнює образ візуальними деталями: літо, пообідня спека, довкола смітників ліниво кружляють вгодовані мухи, бомжі витягують із контейнерів об’їдки, обнюхуючи їх на предмет їстівності, а поряд за їхніми діями зацікавлено спостерігають діти й обговорюють пропозицію «побавитись у бомжів».

А потім раптовий порив сильного вітру підхоплює бомжів, і вони відлітають кудись у височінь, енергійно розмахуючи крилами і пробуджуючи зі сну розімлілих на сонці бездомних псів. Далі пси й собі піднімаються у височінь, розмахуючи вухами замість крил, а з їхніх пащ виривається не жалібне скавуління і не обурене гарчання, а одна за одною випадають великі білі квіти й опускаються на землю пахучими пелюстками. Але це вже, здається, з якоїсь пісні.

У суботу вранці сусіди з помешкання ліворуч їдуть на село, тому снідають чимось нашвидкуруч, не залишаючи запахів. Я дуже їм за це вдячна, бо приємно час від часу починати день і без літаючих бомжів та смаженого сала. Зрештою, в останньому сусіди зі мною, мабуть, не погодяться, але degustіbus, як відомо, переважно залишається statusquo, як, можливо, прокоментував би ситуацію мій науковий керівник пан Світило В.І., який любить компонувати афоризми з уривків латинських крилатих висловів.

Напір води в трубах о цій порі зростає, і коли відкручуєш кран, здається, ніби зараз зірве з кріплень цілу кухонну шафу. Тому коли потужний фонтан брунатного кольору всього лише вибиває з рук джезву, від чого кавовий порошок опиняється на руках, обличчі, одязі, волоссі та нещодавно побілених стінах, це вже не справляє надто сильного враження. Могло бути значно гірше.

Один мій знайомий написав собі цю фразу при вході до квартири і каже, що напис допомагає йому взяти себе в руки у багатьох ситуаціях. Напевно, до них належить і така, як зараз, коли із крана під величезним тиском тече рідина брунатного кольору вартістю 1,57 грн. за кубічний метр, а кава закінчилась.

Властивість невтрачання оптимізму особливо важко дається мені вранці, до того, як я вип’ю перше горнятко кави. Але сьогодні на мене чекає важкий день, тож не можна дозволяти собі дратуватися через дрібниці, потрібно берегти сили.

Теліпаюся до ванни змивати з волосся кавовий порошок. Мимоволі кидаю погляд у дзеркало і намагаюся зрозуміти, чи задоволена побаченим. Моя товаришка Люба, якій тридцять два, чітко знає, скільки в неї зморщок, і про появу кожної нової стурбовано повідомляє мені по телефону. Вона так щиро цим переймається, що я значно краще пам’ятаю всі прояви її старіння, ніж свої власні: у неї біля лівого ока — шість гусячих лапок, біля правого — чотири, хоча наразі вони малопомітні, шкіра обличчя дуже пересихає вдень, але за ніч відновлюється дорогим кремом, тричі на тиждень — регенеруючі маски, двічі на місяць похід до косметолога, прогресуючий остеохондроз вона затримує регулярними сеансами масажу, целюліт на сідницях усе ще поборює косметичними методами, але планує і хірургічні, хоча мені здається, що немає у неї ніякого целюліту, волосся фарбує на випадок імовірної сивини, але сивих волосин наразі у себе не знайшла.

У мене під лівим оком теж, здається, шість гусячих лапок, цікаво, чи давно їх шість, може, котрась із них зовсім свіжа і варто повідомити про це товаришці. Не знаю, добре це чи погано, що я не пам’ятаю кількості власних зморщок, не роблю регенеруючих масок, не відвідую косметолога, рідко спромагаюся на макіяж, не кажучи вже про манікюр, педикюр чи солярій. І про що це свідчить: про зайнятість, втрату цікавості до протилежної статі чи про звичайну лінь? І що з цього всього найгірше? Те, що для мене ця проблема ще не стала актуальною, чи те, що я підсвідомо витісняю думки про майбутнє тридцятиліття зі страху перед невідомістю? Може, це початок неврозу? Тільки у кого: у мене чи у Люби?

Моя подруга Люба дуже смачно готує. Але ось уже два роки, як вона вирішила, що настав час зайнятися своїм здоров’ям, подарувала мені мікрохвильову пічку та фритюрницю, точніше, я сама забрала, бо вона збиралась викидати, і тепер харчується виключно здоровими, на її думку, точніше, на думку відповідної преси, продуктами. Виявляється, існує цілий всесвіт перешкод, які суттєво ускладнюють людям відповідь на питання «їсти чи не їсти». Наприклад, шоколад. З’ясувати думку фахівців з приводу корисності-шкідливості цього продукту не так просто. Мало того, що вони діляться на дві частини, й одні категорично за корисність, а інші — проти. Це в наукових колах традиційно. Часто буває, що одні й ті ж «авторитетні джерела» спершу рекомендують (гормон щастя, поживні речовини, стимуляція діяльності мозку), а потім застерігають (псуються зуби, розвивається атеросклероз, збільшується кількість холестерину). У мене є ціла колекція подібних публікацій, які я з відчуття професійної солідарності не показую Любі, але питання журналістської чесності в цьому випадку непокоїть мене досить сильно. Я навіть помітила деяку сезонну періодичність таких публікацій. Наприклад, журналіст Ю.В. з видання «Аргументи і подробиці» пише про здоровий вплив шоколаду на організм переважно у середині січня, а потім, приблизно у серпні, сам себе спростовує. Причому тексти його статей з року в рік друкуються практично без змін, іншою є лише марка шоколаду, яка рекомендується або не рекомендується. Те саме стосується цілого списку продуктів: червоного вина, молока, вершкового масла, білого хліба, я вже не кажу про поділ продуктів на канцерогенні та нешкідливі. Загалом, якщо вірити усім цим публікаціям, як, наприклад, робить Люба, отримуєш досить різноманітне меню, бо їси загалом усе те саме, що й люди, які не бережуть свого здоров’я, але завжди без задоволення, бо їси не те, що хочеш, а те, що корисно, і не тоді, коли хочеться, а коли радять фахівці, котрі вже забули, що саме радили попереднього разу. А корисно це насамперед для виробників та видань, яким заплатили за приховану рекламу.

Люба ставиться до мого скептицизму поблажливо, цитує принагідно фаустівського Бакаляра: «Кому за тридцять літ поверне, того пиши за упокій» і вважає, що незабаром я сама все зрозумію, бо речі, пов’язані з віком, немає сенсу пояснювати молодшим від себе. Мені здається, що вона явно перебільшує ті глобальні зміни, які відділяють мене 29-річну від мене ж 30-річної. Але можливо, вона таки справді знає, про що говорить, і через якихось півроку я теж вирішу викинути мікрохвильову пічку, чи навпаки, поливатиму кетчупом навіть сиру моркву, а сиру моркву вживатиму тільки тоді, коли не залишиться іншого виходу. Можливо, мені раптом почнуть подобатися цілком несподівані речі, і я відрощу волосся, аби щоранку закручувати його у хирляву «дульку», добротно сприскуючи її лаком, накуплю собі ангорових светрів та безрозмірних джинсових спідниць, перестану користуватися дезодорантом і збиратиму гроші на шкірянку та дублянку.

Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачає свою непрозорість, і під нього уже не страшно залазити. Разом із брудом, кавовим порошком та сонливістю вода змиває напад ранкової іпохондрії. Хоча щодо бруду немає остаточної впевненості, адже попри суттєве послаблення концентрації іржавого кольору, зовсім чистою вода в душі не буває ніколи. Принаймні у моєму рідному місті. Душ такого кольору часто має непередбачувані гігієнічні наслідки, деякі з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергії. Зате не підлягає сумнівам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафізичний бік процесу старіння після контрастного душу впевнено відсувається на задній план, поступаючись значно актуальнішим проблемам.

Узяти хоча б виклик до міліції. Я вилізла з душу, ще раз перечитала офіційне повідомлення, де зазначалося, що я повинна з’явитися для допиту сьогодні о 12.00. Невиспана уява відразу ж підсунула западло у вигляді сюжету для детективу в м’якій палітурці. Назва, скажімо, «Акуліна і горлорізи», або «Попісяти в обіймах смерті», чи якось постмодерністично — «Юна леді вбиває Синю Бороду, а потім і трьох поросят». Сюжет простенький: 4–5 трупів, два детально описані зґвалтування, інцест, до якого так і не дійшло, батько сімейства приховує гомосексуальний потяг до рідного сина, сіамські близнючки в кінці виявляються ще й лесбіянками, вагітна кілерка прийомами кунг-фу вбиває шефа місцевої мафії за дві години до пологів, а потім успішно народжує трійнят під колесами новенького джипа. Пуповину перерізає міліція, що прибуває на місце злочину з традиційним запізненням. У кінці — неминучий гепі-енд для всіх, кого не вбили за сюжетом.