Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 126

Різкий телефонний дзвінок зупиняє цей потік ранкового сюжетотворення підозріло сублімаційного характеру.

— Ти уявляєш, вони підозрюють, що його вбили, — повідомляє мені з трубки схвильована Сніжана Терпужко, поки я намагаюся настроїтися на швидкий темп її мовлення, дуже дисонансний із моїм сьогоднішнім станом. Сніжана, журналістка нашої газети, яка спеціалізується на кримінальній тематиці, продовжує: — Версія така, що вбили вчора, поки ми всі святкували. Тіло так і не знайшли, зате знайшли його гаманець, причому з грошима, документи, шкарпетки, підтяжки і сорочку. Як на мене, це нічого не доводить.

Сніжана замовкає, і я насамперед фіксую приємну тишу у слухавці, яку залишає по собі її позбавлений пауз монолог, а лише згодом починаю розуміти, про що йдеться. «Він» — це, очевидно, консультант із маркетингу, містер Арнольд Гомосапієнс, що приїхав із Голландії за кошти якогось фонду і протягом двох тижнів розробляв стратегію покращення фінансової ситуації нашої газети. Вчора містер Гомосапієнс був разом із усіма на пиятиці, а потім його викрали, можливо, вбили, або ж він просто зник чи втік у невідомому напрямку, залишивши шкарпетки, підтяжки, сорочку, документи і гаманець із грошима. Сьогодні вранці містер Арнольд мав би відлетіти назад до Голландії. Але не відлетів, чи відлетів, тільки нікому про це не повідомив, і тепер мене викликають до міліції.

Чомусь єдине, що залишається в моїй пам’яті від цього насиченого інформаційного потоку, — це підтяжки. Чому він їх залишив? Детективіст обов’язково використав би цю деталь, і вже у п’ятому, в крайньому випадку — десятому розділі примусив би якогось другорядного персонажа вчинити самогубство за допомогою цих підтяжок і таким чином зізнатися у своїй причетності до викрадення, а може, і вбивства. Припустимо, такими персонажами стануть сіамські близнючки, наприклад, одна викрадає, друга мочить, а потім ця розсинхронізована діяльність від незвички спричиняє у них невроз. Хоча це все одно не дає відповіді на поставлене запитання. Навіть звучить якось підозріло: «голландський консультант, від якого залишилися самі підтяжки». Точніше, не підозріло, а загадково, а ще точніше — абсурдно — як сир, від якого залишилися тільки дірки. Ці його підтяжки виглядають, як знущання. Усе решта в ряду забутих ним речей ще можна зрозуміти: сорочка, документи, гаманець. Навіть шкарпетки — поміняв шкарпетки і зник. Але підтяжки — це вже занадто.

Перший труп невідомого

Під такими заголовками вийшли сьогодні три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Усі вони розповідають про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений вночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявлено жодних документів, а відрізана голова щезла. «Ведеться робота із встановлення особи потерпілого, — пишуть у цих газетах. — Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2. За неперевіреними даними, слідчі побоюються, щоб у місті не з’явився серійний убивця. Тоді треба очікувати, що цей труп був лише першим».

«Журналісти завжди спотворюють факти», — сказав би тут мій науковий керівник пан Світило В.І. Він, як і переважна більшість представників академічного середовища, вважає практичну журналістику поверховим заняттям для неосвічених писак. Вступну лекцію із «Основ журналістики» для першокурсників мій науковий керівник зазвичай починає словами: «Журналіст і сантехнік діють однаковими методами, але з різною метою. І один, і другий щодня порпаються по чужих кльозетах, вишукуючи непотріб, який забиває каналізацію. Побачити гівно ближнього — ось надзавдання журналіста, тоді як завдання сантехніка — сховати це гівно у якомога міцніших трубах».

На думку мого наукового керівника, людина, яка себе поважає, може досліджувати процеси, що відбуваються в сучасних ЗМІ, лише на теоретичному рівні, як біолог досліджує мікроорганізми або тварин, але марати руки (саме цей, скалькований з російської зворот він чомусь завжди вживає, коли йдеться про написання статей) — заняття не гідне людини, яка себе поважає. У даному випадку годі йому заперечити, адже мешканця Амстердама справді послали не переймати досвід тигиринських журналістів, а зовсім навпаки. Написали би замість «проходив» — «проводив», і все стало б ясно, але автор статті явно квапився, тому не вдавався в нюанси і створив черговий прецедент для зміцнення і без того упередженого ставлення мого наукового керівника до практичної журналістики. Причому упередження його стосуються не лише так званої жовтої преси, а й цілком поважних видань.

До речі, цікаво, чому серйозну пресу досі не наділили якимось кольором — зеленим, наприклад, чи вохрою, у крайньому випадку — синім, темно-синім, ясна річ, майже фіолетовим. Узагалі серед кольорових штампів чомусь переважають негативні: чорний піар, жовто-блакитний ухил, червона загроза, біла смерть. Тільки солідарність несподівано спромоглася завоювати собі штамп помаранчевої. А що з усім решта, якого кольору оперативність, виваженість, неупередженість?

Так от, якби мій науковий керівник поспілкувався із паном Незабудком, нашим головним редактором, він би, можливо, трохи змінив своє упереджене ставлення, бо пан Незабудко категорично забороняє застосовувати у КРІСі-2 методи, якими діє бульварна преса.

Наприклад, у «Документах і аргументах» полюбляють «репортажі очевидців», які пише хтось із штатних журналістів, сидячи вдома перед телевізором, щоб газету з «ексклюзивом» краще розкупили. Один із таких репортажів вони надрукували 12 вересня 2001 року. З тексту було не зовсім зрозуміло, яку саме роль відіграв очевидець у трагічних подіях попереднього дня, спершу він детально описував краєвид із вікна літака, що скидав бомби на торгові центри, далі до найменших подробиць передавав передсмертні відчуття тих, хто загинув під час бомбардування, згодом його посвятили у подробиці підготовки терактів, а насамкінець і в деталі розмов керівництва Білого дому вже після катастрофи. Переважна більшість описів у цьому тексті нагадувала найвідоміші сцени з голлівудських блокбастерів на відповідну тематику, доповнені уявленнями автора про міжнародну політику та географію. І хоча автор постійно плутав іракських терористів із арабськими, а тих із ірландськими, усіх по черзі примушував боротися то за іслам, то за незалежність Країни Басків, то проти глобалізації, це не заважало йому постійно наголошувати на абсолютній перевіреності викладеної в тексті інформації. Я вже не кажу про згадані у тексті музеї, які, на думку автора, містяться у Нью-Йорку, наприклад, Прадо, музей Родена чи Вавель. Навіщо у спогадах про бомбардування згадувати музеї? Можливо, аби повніше відобразити пережитий стрес, адже автор врятувався завдяки сміливому стрибку з вікна 25-го поверху, пробивши головою куленепробивне скло, і неушкодженим приземлився на асфальт.

Інше популярне тигиринське видання «Подробиці» часто друкує інтерв’ю з відомими голлівудськими акторами. Кожній із таких розмов передує розлогий вступ, де журналіст, такий собі Ізидор Кицькало, детально описує свою зустріч із зіркою та враження від особистого спілкування, при цьому він постійно наголошує на достовірності викладених фактів та їхній абсолютній ексклюзивності. Щоправда, це не заважає йому стверджувати, наприклад, наступне: «Відома іспанська акторка Катрін Деньов справила на мене незабутнє враження під час нашої першої зустрічі в Парижі», або «Американка Ніколь Кідман часто любить згадувати своє австралійське дитинство», чи «Відомий голлівудський актор Том Круз, брат Пенелопи Круз, знявся у фільмі Квентіна Тарантіно „Соляріс“».

«Бійтеся зайвих уточнень», — так починає свої розмови з усіма журналістами-початківцями заступник головного редактора КРІСа-2 пан Фіалко і часто унаочнює цю пораду цитатами з текстів Ізидора Кицькала.