Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 47

47

Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:

«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]

Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:

«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»

чи навіть застати її в момент розгубленості:

«…І як тепер тебе забути?»

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені».[24]

І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно»[26].

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

«Поховайте мене під кленом, Тим, що вітами ловить дощ. Він, як очі мої, зелений, Він закоханий в вас також».[27]

Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:

«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів я тебе не знайшла я цілую твої сліди але вибач мені я повинна втікати далі»[28]

Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:

«Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, Молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним, Питаючи, як їх здоров'я і як зародили городи».[29]

Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами «кохання» і «пристрасть», а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося, приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.

Додаток практичний

Інструкція про те, як одружитися із галичанкою

Пункт 1. Про серйозність намірів

Галичанка і пристрасть — поняття настільки ж важко поєднувані, як Львів і море. І зовсім не тому, що галичанки не вміють закохуватись, чи, боронь Боже, не тому, що рідко закохуються в них. Загальновідомо, що вродливіших жінок, ніж на Галичині, не існує більше ніде у світі, навіть у далекій Галісії. Просто самої лише пристрасті для справжньої галичанки замало. Замало для неї і самого лише кохання, навіть найромантичнішого. Помічаючи знаки Вашої уваги, ця жінка не уявляє, що за ними може стояти інше бажання, аніж Ваше щире й непереборне прагнення навіки поєднати з нею свою долю. Принаймні про інші свої бажання, відмінні од цього, Ви ніколи не повинні їй зізнаватися, а вона, своєю чергою, ніколи не зізнається Вам у тому, що могла би відповісти взаємністю на будь-які інші Ваші бажання, відмінні од цього, не кажучи вже про те, що в неї самої при погляді на чоловіка теж може виникати ще щось, крім бажання мати спільних дітей і родинне вогнище.

Пункт 2. Галичанка як втілення чоловічої мрії

Справжня галичанка — це зазвичай еталон вроди.

«Мадонна радісна дощу, травневих злив маленька відьма», струнка, довговолоса і довгонога, з величезними очима, у першому ж погляді яких Ви втонете раз і назавжди, «вже світу білого не видно поза Тобою», у якої «волосся, пещене на сонці, по той бік сонця золотіє», вуста закінчуються «як море припливом і відливом», а «усміх завинений у сухий листок»[30], «вона одна з багатьох вона до болю одна її багато вона тисячотіла множина», «вона свята сатана чи богородиця сумна яка зійшла з полотна»[31], вона «Єдина»[32].

Пункт 3. Як розпізнати справжню галичанку?

Справжня галичанка завжди тримає поставу, рухається плавно, хода її поважна і сповнена власної гідності. Говорить вона повільно, чітко артикулюючи кожен звук, її мова завжди вишукана і літературна, від неї Ви можете почути вирази типу, пардон, на кшталт: «дві слові», «трішки піднесли ціни», «затамувавши віддих» і под. Вона завжди скаже «церувати шкарпетки», але ніколи не скаже «штопати», вона звертатиметься до Вас «Друже-Ольже, Степане, Іване», але в жодному разі не «Женя, Паша, Стьопа, Андрюха», вона називатиме цитрину цитриною, а не лимоном, цинамон — цинамоном, а не корицею, а на файку навряд чи скаже «люлька». Вона радше вживатиме слово «зникомий», аніж «зникаючий»; будуючи речення, послуговуватиметься конструкціями на зразок «що довше, то краще» (замість «чим довше, тим краще») і ніколи не казатиме «приймати участь», а лишень «брати». А ще в її мові Ви частіше почуєте слово «маринарка», аніж «піджак», «тлущ», а не «жир», «кофер» або «валіза» замість «чемодан», «здецидуйся» замість «виріши», вона казатиме «ґазета», «ґанок», «ґумка», і вона переконуватиме Вас, що так — правильніше. І так воно, напевно, справді природніше на цьому шматочку якогось напівпримарного світу, який так різко відрізняється від тієї України, що її ми бачимо по телевізору, а також спостерігаємо з вікна потяга, що рухається на Схід, і вже після кількох днів відсутності починаємо сумніватися: а чи існує він насправді, цей шматочок землі, де час визначають за дзиґарями, а не за годинниками, і де старі люди по глибоких селах усе ще не вміють, а діти сучасної міської інтелігенції вже не вміють навіть говорити, не кажучи вже писати по-російськи, зате важко знайти людину, яка не розуміла б по-польськи, не дивилася б польського телебачення, не читала б польських книг чи, в крайньому випадку, не бувала б на польському базарі. Услухайтеся в мову дівчини, яка Вам сподобалася на київському перехресті, кримському пляжі чи в дніпропетровському потязі, і вже після кількох перших фраз Ви безпомилково визначите, чи вона галичанка. І якщо вона нею виявиться, не дай Вам Боже сказати: «Я не поняв», — чи: «Як дєла?» — чи навіть просто: «Прівєт». Це назавжди знищить Вас в очах цієї дівчини, навіть якщо Ви процитуєте їй напам'ять всього Єсєніна, Пушкіна, Баратинського і Рождєствєнського, ніщо не допоможе відновити навіки втраченої репутації.

вернуться

23

«…ти прийдеш до мене самотня…» (Василь Стус).

вернуться

24

«…Я дуже тяжко Вами відболіла…», «…І як тепер тебе забути?», «Я не люблю нещасних» (Ліна Костенко).

вернуться

25

«Твої листи завжди…» (Леся Українка).

вернуться

26

«Любові усміх квітне раз — ще й тлінно» (Павло Тичина).

вернуться

27

«Поховайте мене під кленом» (Мар'яна Савка).

вернуться

28

«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди…» (Маріанна Кіяновська).

вернуться

29

«Назавжди залишитися в школі…» (Галина Петросаняк).

вернуться

30

«Мадонна радісна дощу, травневих злив маленька відьма», «вже світу білого не видно поза Тобою», «волосся, пещене на сонці, по той бік сонця золотіє», «як море припливом і відливом», «усміх завинений у сухий листок» (Ігор Калинець).

вернуться

31

«вона одна з багатьох вона до болю одна її багато вона тисячотіла множина», «вона свята сатана чи богородиця сумна яка зійшла з полотна» (Віктор Неборак).

вернуться

32

«Єдина» (Юрій Андрухович).