Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 39

— Іди.

— Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.

— Ні. Все гаразд, тату.

Герб поцілував Джонні в щоку.

— Треба йти за нею.

— Гаразд.

Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.

Вживати ліки Віра перестала. Герб умовляв її, улещував, потім почав гримати. Все було марно. Віра показала йому листи від своїх «друзів у Христі», здебільшого нашкрябані карлючками й повні помилок, де всі ті люди підтримували її погляди й обіцяли молитися за неї. Одна жінка з Род-Айленду, яка також була на тій фермі у Вермонті, чекаючи кінця світу (разом зі своїм улюбленим собачкою Отісом), писала: «БОГ — ось найкраща медицина. Моли БОГА — і Він тебе зцілить, а не ті доктори, що привласнили собі БОЖУ силу, бо хто ж як не ті д-ри з допомогою диявола пустили по цьому грішному світі всякі РАКИ, і кожен, хто трапить їм під ніж, хай навіть вирізати гланди, того рано чи пізно спіткає РАК, це вже перевірено, отож проси БОГА, моли БОГА, хай Його воля стане твоєю волею, і ти зцілишся!!!»

Герб поговорив по телефону із Джонні, і другого дня Джонні подзвонив матері, вибачився за те, що був з нею грубий, і лагідно, але настійно попросив, щоб вона знов почала пити ліки, ну хоча б задля нього. Вибачення Віра прийняла, а пити ліки рішуче відмовилась. Мовляв, якщо богові завгодно, щоб вона ще пожила на цьому світі, він і сам про те подбає. А якщо він захоче прикликати її в своє царство, то таки прикличе, хай би навіть вона ковтала щодня по сотні тих пігулок. То був залізний аргумент, і Джонні міг відповісти на нього хіба тільки тезою, яку ось уже багато століть відкидають і католики, і протестанти: що бог являє свою волю не лише через дух людини, а й через її розум.

— Мамо, — сказав він, — а ти не думаєш, що лікар, який винайшов ті пігулки, теж діяв з волі божої, бо Господові було завгодно, щоб ти довше прожила? Ти ніколи про це не замислювалась?

Одначе відстань між ними не сприяла теологічним дебатам. Віра поклала трубку.

Наступного дня до палати Джонні вбігла Марі Мішо, припала головою до його ліжка й заплакала.

— Ну, ну, Марі, — мовив Джонні стривожено. — Що з вами? Що сталося?

— Мій хлопчик… — заговорила вона крізь сльози. — Мій Марк… Йому зробили операцію, і все вийшло так, як ви казали. Він добре себе почуває. І знов бачитиме тим ушкодженим оком. Хвалити бога!

Вона міцно обняла Джонні, і він теж обняв її скільки мав сили. Відчуваючи на щоці її гарячі сльози, він подумав: а може, не все, що з ним сталося, на гірше. Може, й треба, щоб хтось міг щось провістити, передбачити, віднайти. Йому вже навіть не здавалася такою нісенітною думка про те, що бог і справді вершить через нього свою волю, хоч його уявлення про бога було досить-таки невиразне й плутане. Він обіймав Марі й казав, що дуже радий за неї, але ж хай вона не забуває, що то не він зробив операцію її хлопчикові; а сам він уже ледве й пригадує, що їй тоді сказав. За хвилю Марі, втерши сльози, пішла з палати, і Джонні залишився на самоті зі своїми думами.

На початку серпня Джонні навідав Дейв Пелсен. Заступник директора Клівз-Мілзької середньої школи був невеличкий на зріст, чепурний, носив окуляри з грубими скельцями і модні спортивні піджаки. З усіх людей, що приїздили до Джонні того довгого-довгого літа 1975 року, Дейв змінився найменше. Хіба що додалося трохи сивини в чуприні, ото й тільки.

— То як ваші справи? — запитав Дейв, коли вони привіталися, — Тільки по щирості.

— Та не такі вже й погані, — відповів Джонні. — Вже можу ходити сам, якщо не перебирати міри. Пропливаю шість кіл у басейні. Іноді болить голова, нестерпно болить, але лікарі кажуть, якийсь час так і має бути. А може, й довіку.

— Можна одне делікатне запитання?

— Якщо вас цікавить, чи воно ще піднімається, — осміхнувся Джонні, — то відповідь буде ствердна.

— Приємно це чути, але я хотів запитати про грошові справи. Чи зможете ви заплатити за все це?

Джонні похитав головою.

— Я тут уже скоро п’ять років. Щоб заплатити за все це, треба бути Рокфеллером. Мої батьки записали мене в якийсь субсидований штатом фонд допомоги. Надзвичайного лиха чи чогось там такого.

Дейв кивнув головою.

— Фонд допомоги за надзвичайних випадків. Я так і думав. Але як їм пощастило вберегти вас від державної лікарні, Джонні? То ж суще пекло.

— Про це подбали доктор Вейзак і доктор Браун. І їм-таки я великою мірою завдячую те, що зміг ось хоч так повернутися до життя. Я був… піддослідною свинкою, як сказав доктор Вейзак. Цікаво, скільки часу нам удасться підтримувати цього коматозника, поки він остаточно перетвориться на овоч? Останні два роки мною займалися фізіотерапевти. Мене наштрикували конячими дозами вітамінів… гепа в мене й досі наче віспою подзьобана. І все це не тому, що сподівалися від мене якоїсь матеріальної віддачі. Мене ж майже з перших днів вважали безнадійним. Вейзак називає те, що вони з Брауном застосували до мене, «агресивною підтримкою життєдіяльності». Він вважає, що це має бути перша відповідь на закиди про недоцільність підтримувати в людині життя, коли втрачено надію на одужання. Так чи так, але якби мене перевели до державної лікарні, вони б не мали змоги провадити далі свій дослід, отож і тримали мене тут. Та рано чи пізно дослід закінчився б, і я таки опинився б у державній лікарні.

— Де найкваліфікованіша допомога, яку б ви діставали, полягала б у тому, що вас тричі на день перевертали б, щоб не утворювались пролежні, — сказав Дейв. — І якби ви прокинулися десь у вісімдесятому році, то були б чисто як дірявий кошик.

— Мабуть, я й так і так був би як дірявий кошик, — мовив Джонні й повільно похитав головою. — А якщо мені запропонують ще одну операцію, я, певно, збожеволію. І це при тому, що я залишуся кульгавим і не зможу як слід повертати голову ліворуч.

— Коли вони вас випишуть?

— За три тижні, як бог дасть:

— І що далі?

Джонні знизав плечима.

— Як видно, повернуся додому. В Паунел. Мати ненадовго поїде до Каліфорнії… в якихось там релігійних справах, то ми з батьком матимем час наново познайомитись. Я одержав листа від одного з відомих нью-йоркських літературних агентів… власне, не від нього самого, а від його помічника. Вони вважають, що з оцієї моєї історії може вийти книжка. То я думаю спробувати накидати два-три розділи та загальний проспект: може, вони й справді зможуть це продати. Гроші там платять справно, без обману.

— Більш ніхто вами не цікавився?

— Ну, ще отой репортер з бангорської «Дейлі ньюс», що перший про мене написав…

— Брайт? Він здібний хлопець.

— Він хоче, коли я звідси виберуся, приїхати до мене в Паунел і зробити великий нарис. Хлопець мені подобається, але поки що я не даю йому згоди. Для мене тут грішми не пахне, а як по правді, то на сьогодні мене цікавить саме це. Мої батьки витратили всі свої заощадження. Вони продали машину й купили стару тарадайку. Батько уже вдруге заставив будинок, а йому б час подумати про те, щоб покинути роботу, продати садибу й жити собі на ті гроші.

— А ви не хотіли б повернутися до вчителювання?

Джонні швидко звів очі.

— Це пропозиція?

— Та вже ж не застільний тост.

— Дякую, Дейве, — сказав Джонні. — Тільки з вересня я ще не потягну.

— А я й не мав на увазі з вересня. Ви, мабуть, пам’ятаєте Сейрину подругу Енн Стаффорд?

Джонні кивнув.

— То вона тепер Енн Бітті і в грудні має народити дитину. Отож нам потрібен викладач-мовник на другий семестр. Навантаження невелике. Чотири класи, лекція для старшокласників, два вільні заняття.