Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 40

— Ви це напевне пропонуєте, Дейве?

— Напевне.

— З біса великодушно з вашого боку, — хрипко сказав Джонні.

— Та облиште, — недбало мовив Дейв. — Ви були з біса добрим учителем.

— Можна мені тижнів зо два подумати?

— До першого жовтня, коли хочете, — відказав Дейв. — Думаю, у вас лишатиметься досить часу й на роботу над тією книжкою. Якщо там справді накльовується така можливість.

Джонні кивнув головою.

— Та, може, вам і не захочеться надто довго лишатись у Паунелі, — провадив Дейв. — Може, там буде не зовсім… затишно.

Слова відповіді вже готові були зірватися в Джонні з уст, але він притлумив їх.

«Яке там довго, Дейве. Щоб ви знали, моя мати з кожною хвилиною вбиває себе. Тільки що не з пістолета, її спіткає серцевий удар. Вона помре ще до Різдва, якщо ми з батьком не, переконаємо її знову вдатися до ліків, а на це надія мала. І я буду причетний до її смерті, хоча й не знаю, якою мірою. Не знаю і не бажаю знати».

Натомість він сказав:

— Вісті не лежать на місці, еге ж?

Дейв стенув плечима.

— Сейра дала мені зрозуміти, що з вашою матір’ю було трохи негаразд. Та все обійдеться, Джонні. А тим часом подумайте про мою пропозицію.

— Подумаю. Та, власне, попередню згоду можу дати вам і зараз. Так добре буде знов прийти в клас. Повернутись до нормального життя.

— Оце мені до душі, — сказав Дейв.

Коли він пішов, Джонні ліг на ліжко і втупив очі за вікно. Він страшенно стомився. Повернутись до нормального життя. Чомусь він не вірив, що це справдиться.

У нього починався новий напад головного болю.

Те, що Джонні Сміт вийшов із коми з якимись надприродними здібностями, зрештою таки випливло на газетні шпальти, і матеріал про це за підписом Девіда Брайта зайняв усю першу сторінку. Це сталося за тиждень до того, як Джонні виписався з лікарні.

Він був у фізіотерапевтичному кабінеті й лежав на маті з дванадцятифунтовим медицинболом на животі. Над ним стояла його фізіотерапевт, Ейлін Мегон, і лічила, скільки разів він підніме й опустить тулуб. Джонні мав зробити десять таких рухів, а тим часом застряг на восьмому. Обличчя йому заливав піт, ще свіжі рубці на шиї випнулись і почервоніли.

Ейлін була мініатюрна непоказна жіночка, тонка, як тростинка, з пишною копицею кучерявого рудого волосся й темно-зеленими очима, на яких мерехтіли золотисті цяточки. Часом Джонні називав її — то жартома, то роздратовано — малою торпедою. Своїми вимогами, умовляннями, наказами вона робила з прикутого до ліжка пацієнта, що насилу тримав у руці склянку з водою, здорового чоловіка, який міг би ходити без ціпка, тричі підряд підтягтися на руках і обплисти лікарняний басейн за п’ятдесят три секунди — результат хоча й не олімпійський, проте непоганий. Ейлін була незаміжня й мешкала у великому будинку на Центральній вулиці Олдтауна в товаристві чотирьох котів. Вона мала тверду, як криця, вдачу й не визнавала ніяких «не можу».

Джонні завалився на мату.

— Н-ні, — задихаючись, мовив він. — Ой, пробачте, Ейлін.

— Вгору, хлопче! — гукнула вона з безжальним добродушним піднесенням. — Вгору! Вгору! Ще три рази — і дістанете склянку кока-коли!

— Дайте мені десятифунтовий м’яч — і матимете ще два рази.

— Той десятифунтовий м’яч я застромлю вам знаєте куди, якщо не зробите ще три рази. Вгору!

— О-о-о-ох! — простогнав Джонні і ривком сів увосьме.

Тоді впав на спину й знову сів.

— Молодець! — вигукнула Ейлін. — Ну, ще раз, ще раз!

— О-о-о-х-х-х-о-о! — ревонув Джонні й піднявся вдесяте. Потім повалився навзнак на мату й пустив м’яча, що покотився собі геть. — Я тут мордуюсь, а ви радієте, онде з мене вже тельбухи лізуть. Я подам на вас у суд, бісова ви фурія!

— Ой, яка бяка! — мовила Ейлін, подаючи йому руку. — Це ще забавки проти того, що буде наступного разу.

— І не думайте, — сказав Джонні. — Все, що я зроблю наступного разу, це поплаваю в…

Раптом він пильно поглянув на Ейлін, і на його обличчя набіг здивований вираз. Рука його все міцніше стискала руку лікарки, аж поки їй стало боляче.

— Джонні! Що сталося? Судома?

— Ох ти ж чорт! — тихо мовив він.

— Джонні!

Він і далі стискав руку Ейлін, дивлячись їй в обличчя якимсь відчуженим, зосередженим поглядом, так що їй стало не по собі. Вона чула дещо про Джонні Сміта, але, маючи тверезий і практичний шотландський розум, не зважала на ті чутки. Розповідали, що він передрік хлопчикові Марі Мішо цілковите одужання ще до того, як лікарі остаточно зважились робити ризиковану операцію. Ходив і якийсь поголос, пов’язаний з доктором Вейзаком: нібито Джонні сказав йому, що його мати не померла, а живе десь на Західному узбережжі під іншим ім’ям. Що ж до Ейлін Мегон, то вона вважала ці розповіді такою ж бреднею, як і оті сповідальні журнальчики й мелодраматичні любовні історії, що ними зачитувалось багато сестер, коли випадали вільні хвилини під час чергування. Одначе погляд, яким Джонні дивився на неї тепер, лякав її. Здавалося, він зазирає їй усередину.

— Джонні, вам недобре?

Вони були самі у фізіотерапевтичному кабінеті. Великі двостулкові двері з матовими шибами, що вели до басейну, стояли зачинені.

— Хай йому чорт, — сказав Джонні. — Ви б краще… атож, час іще є. Ще не пізно…

— Про що ви говорите?

І раптом він прочнувся. Пустив руку Ейлін, але перед тим так стискав її, що на шкірі лишилися білі плями.

— Подзвоніть у пожежну команду, — сказав він. — Ви забули вимкнути газову пальничку. Зайнялася штора в кухні.

— Що?…

— Від пальнички зайнявся посудний рушник, а з нього вогонь перейшов на штору, — нетерпляче пояснив Джонні. — Мерщій викличте пожежників. Чи ви хочете, щоб згорів увесь будинок?

— Джонні, ви ж не можете знати…

— Не ваш клопіт, що я можу знати, а чого ні, — сказав Джонні й схопив її за лікоть.

Нарешті вона зрушила з місця, і вони попростували до дверей. Джонні сильно кульгав — так було завжди, коли він стомлювався. Вони перейшли приміщення басейну, лунко цокаючи підборами по плитці, тоді вийшли в коридор і спустилися до поста медсестер. Усередині дві сестри пили каву, а одна говорила по телефону, розповідаючи комусь, як вона опорядила своє помешкання.

— Ви самі подзвоните чи краще мені? — спитав Джонні.

У голові Ейлін вирували думки. Її вранішній розпорядок був такий же непорушний, як і в більшості самотніх людей. Вона встала, зварила собі одне яйце, а тим часом з’їла цілий грейпфрут без цукру й чашку вівсянки. Поснідавши, одяглась і поїхала на роботу. Чи вимкнула вона газ? Звісно, що вимкнула. Вона не пам’ятала, як це робила, але то була звичка. Напевне вимкнула.

— Слухайте, Джонні, ну звідки ви взяли…

— Гаразд, я сам.

Вони вже зайшли до поста — заскленої вигородки, де стояло три стільці з прямими спинками й газовий таганець. Найперше впадала в око велика панель з рядами сигнальних лампочок, що починали мигтіти червоним, коли котрийсь із пацієнтів у палатах натискав свою кнопку. На ній уже мигтіло три лампочки. Тим часом дві сестри й далі сьорбали каву і балакали про якогось лікаря, що напився п’яний у кафе «Бенджамін». Третя, як видно, розмовляла зі своєю косметичкою.

— Пробачте, мені треба подзвонити, — звернувся до неї Джонні.

Сестра прикрила трубку рукою.

— Таксофон у вестибюлі.

— Дякую, — сказав Джонні й відняв у неї трубку. Натиснувши важіль, він набрав нуль. Почувся сигнал «зайнято». — Що таке з цим апаратом?

— Слухайте! — гукнула сестра, що розмовляла зі своєю косметичкою. — Що це ви собі думаєте? Ану, віддайте!

Джонні згадав, що в лікарні свій комутатор, і набрав дев’ятку, щоб вийти на зовнішню лінію. Тоді знову набрав нуль.

Зневажена сестра з розпашілим від гніву обличчям ухопилася за трубку. Джонні відштовхнув її. Вона рвучко обернулась, побачила Ейлін і ступила до неї.

— Ейлін, він що, здурів? — сердито запитала вона.

— Не знаю, він…