Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 89

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.

— Бачиш? — тихо спитав Маркстоун.

— Бачу, — видихнув Джонні.

— Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, — промовив Маркстоун. — Загнав би до відпору… а тоді ще й повернув, отак… — Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. — Але перед тим, — додав старий, — я намастив би лезо щурячою отрутою.

— Чи вбив би я Гітлера? — перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.

Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.

— Еге ж, саме так.

— Цікаве запитання, — сказав Роджер. — Безпредметне, але цікаве… Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.

Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.

— А може, вас і самого вбили б, — сказав він. — У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.

— Так, ваша правда. — Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. — Ну, а як би вчинили ви?

— Сам не знаю, — відказав Джонні.

Роджер перевів розмову на інше.

— Як ваш батько і його дружина провели медовий місяць?

Джонні посміхнувся:

— Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.

— Вони продали свої будинки?

— Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали.

— Джонні…

— Що?

— Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. «Шівас регаль» вам смакує?

— Ще б пак, — сказав Джонні.

Тепер вони читали «Джуда Непримітного», і Джонні вражало, як легко дається Чакові ця книжка (хоч на перших сторінках сорока не обійшлося без зітхань і ремствувань). Хлопець признався, що вночі з власного почину читає наперед, і вирішив після «Джуда» взяти ще якийсь роман Гарді. Уперше в житті він діставав від читання втіху і купався в ній, мов невинний юнак в обіймах зрілої жінки.

А поки що розгорнута книжка лежала в Чака на колінах корінцем догори. Вони з Джонні знов сиділи біля басейну, тільки ще без води, і на обох були піджаки. По небу пливли легкі білі хмарки, безладно намагаючись збитись у більшу хмару, щоб пролитися дощем. У повітрі вчувався якийсь загадковий і солодкий дух — дух близької весни. Було 16 квітня.

— Це знов одне з ваших трюкових запитань? — спитав Чак.

— Ні.

— Ну, а вони б мене схопили?

— Що-що? — Про це ніхто ще не запитував.

— Якби я вбив його, вони б мене схопили? І почепили б на ліхтарному стовпі, щоб я висів, як обскубане курча?

— Ну, я не знаю, — повільно промовив Джонні. — А втім, мабуть, таки схопили б.

— І я не зміг би перенестися в тій машині в наш славний новий світ? Назад у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік?

— Думаю, що ні.

— Ну й нехай. Я б однаково вбив його.

— Навіть і отак?

— Ну звісно. — Чак злегенька посміхнувся. — Узяв би з собою ампулку з моментальною отрутою, чи зашив у комір сорочки бритвене лезо, чи я знаю… Аби не катували, коли схоплять. Але я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив.

— Аж довіку… — проказав за ним Джонні кволим голосом.

— Джонні, вам недобре?

Джонні примусив себе всміхнутися до хлопця.

— Та ні, все гаразд. Просто серце на мить наче завмерло.

Під майже безхмарним небом Чак знов узявся читати «Джуда Непримітного».

Травень.

І знов у повітрі запахло свіжоскошеною травою, знов забуяла цвітом незмінна улюблениця жимолость, розкрили свої пуп’янки троянди. Весна гостює в Новій Англії недовго — усього якийсь неоціненний тиждень, а потім диск-жокеї запустять «золоті диски» ансамблю «Біч бойз», розляжеться по околиці гудіння патрульної «хонди», і гарячий вітер принесе літо.

В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. «Вона читає», — довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.

Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

— Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, — сказав він. — Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

— Але ж тигр є, — заперечив Джонні.

— Так, — погодився Нго. — Десь є. А ви тим часом марнієте на очах…

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

Розділ двадцять третій

23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.

Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох «шприців» Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків — найновіший годинник «Пульсар».

— Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, — мовив він.

Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:

— Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.

— Ні, це не так, — заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. — Добре зерно завжди проросте.

— От і я йому те саме кажу, — докинула Чакова дівчина.

За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.

— Може, — сказав Чак. — Може, й так. — Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. — Він обняв Джонні й міцно притис до себе.

Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.

— Ні, — мовив він. — Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.