Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 112

А може, й ні, бо те, що їй його кидало те суче дівчисько, знову і знову програвалося в її голові, наче застрягла на дефектній доріжці грамофонна платівка:

Боягузка. Боягузка. Боягузка.

4

Абра акуратно повернула телефонну слухавку на її важіль. Вона дивилася на неї; вона навіть погладила її пластикову поверхню, яка залишалася гарячою після її руки і вологою від її поту. А потім, раніше ніж вона усвідомила, що зараз станеться, дівчинка вибухнула гучними, розкотистими риданнями. Вони проривалися крізь неї, судомлячи спазмами живіт і здригаючи все її тіло. Вона кинулась до вбиральні, так само плачучи, упала на коліна перед унітазом і виблювала.

Коли вона звідти вийшла, в дверях, що з’єднували їхні номери, з повислими полами незаправленої сорочки й зі спіральками сивого волосся сторчма на голові, стояв містер Фрімен.

— Що трапилося? Тебе рве від того наркотику, яким він тебе отруїв?

— Це не те.

Він підійшов до вікна, вдивляючись у щільний туман.

— Це ті? Вони їдуть по нас?

Тимчасово неспроможна щось мовити, вона лише замотала головою так категорично, що залітали її кіски. Це вона поїде по них, і саме через це їй було лячно.

І не лише за себе.

5

Роза сиділа заклякло, роблячи довгі, рівномірні вдихи. Знову себе повністю опанувавши, вона погукала Довгого Пола. За пару митей він обережно вистромив голову з двостулкових дверей, що вели до кухні. Вираз на його обличчі зродив привид усмішки на її губах.

— Тут безпечно. Можеш заходити. Я тебе не вкушу.

Він увійшов до зали і побачив розлиту каву.

— Я зараз витру.

— Облиш. Хто в нас найкращий локалізатор із тих, що залишилися?

— Ти, Розо, — без жодної запинки.

Роза не мала наміру ментально торкатися сучого дівчиська, навіть мелькома.

— Крім мене?

— Ну… як Дідо Флік відійшов… і Баррі, — він розважував. — Су має трохи локалізаторських здібностей, а ще Скнара Ґ. Але, я гадаю, у Мітки Чарлі їх трішки більше.

— А він хворий?

— Вчора ще не був.

— Пошли його до мене. Я сама витру каву, поки чекатиму. Тому що — це важливо, Полі, — хто насмітив, той і мусить за собою прибирати.

Коли він пішов, Роза трохи посиділа незрушно, зі зчепленими під підборіддям пальцями. Повернулося ясне мислення, а з ним і здатність планувати. Зрештою, схоже, сьогодні вони не прийматимуть духу. Це почекає до ранку понеділка.

Нарешті вона пішла до камбуза по паперові рушники.

6

— Дене! — цього разу гукав Джон. — Час їхати!

— Вже зараз, — відповів він. — Лише плесну собі трохи холодної води на обличчя.

Він ішов коридором, слухаючи Абру, киваючи злегка головою, немов вона була поряд.

(«Містер Фрімен хоче знати чому я плакала чому вирвала що я мушу йому сказати»)

(«наразі тільки те що коли ми приїдемо туди я хочу позичити його пікап»)

(«бо ми поїдемо на захід»)

(…ну…)

Це було складно, але вона зрозуміла. Порозуміння не потребувало слів та й не мусило.

У ванній біля умивальника висів тримач із кількома зубними щітками в пластикових упаковках. Найменша — без упаковки — мала на держаку напис райдужними літерами АБРА. На одній стіні висіла маленька табличка з написом: ЖИТТЯ БЕЗ ЛЮБОВІ, ЯК ДЕРЕВО БЕЗ ПЛОДІВ. Кілька секунд він дивився на цей напис, згадуючи, чи є щось відповідне в програмі АА. Єдине, що прийшло йому в голову: «Якщо ти не можеш любити нікого сьогодні, хоча б намагайся нікого не ображати». Не зовсім відповідне.

Відкривши холодну воду, він кілька разів жорстко вмив собі обличчя. Потім ухопив рушник і підвів голову. Цього разу портрет без Люсі; тільки він, Ден Торренс, син Джека і Венді, який завжди вважав себе єдиною дитиною.

Його обличчя було вкрите мухами.

Частина четверта

Дах світу

Розділ вісімнадцятий

На Захід

1

Що запам’яталося Денові найкраще з тієї суботи, була не поїздка з Бостона до мотелю «Корона», бо четверо людей у паркетному джипі Джона Далтона майже не розмовляли. Мовчанка не була незручною, ворожою чи дражливою — тихі собі люди, яким є дуже багато про що подумати, але зовсім небагато, чого збіса сказати. Що він запам’ятав найкраще, це те, що трапилося, коли вони прибули на місце свого призначення.

Ден знав, що вона чекає, бо перебував з нею в контакті більшу частину поїздки, балакаючи зручним для них способом — половина словами, половина картинками. Коли вони під’їхали, вона сиділа на задньому бампері старого пікапа Біллі. Побачивши їх, вона підхопилася, замахала руками. Цієї миті вже стоншений хмарний покрив розірвався і її висвітило променем сонця. Це було так, ніби Бог подав їй свою «високу п’ятірку».

Люсі видала схлип, майже скрикнула. Ремінь безпеки на собі та свої двері вона відкрила раніше, аніж Джон встиг зовсім зупинити «Сабурбен». За п’ять секунд Люсі вже тримала в обіймах дочку, цілуючи верхівку її голови — найкраще, що вона могла зробити з Абриним обличчям, зануреним між її грудей. Тепер сонце висвічувало їх разом.

«Возз’єднання матері й дочки», — подумав Ден. Породжена цим посмішка вчувалася йому дивною на власнім обличчі. Доволі довгий час уже минув між посмішками.

2

Люсі з Девідом хотіли зразу ж везти Абру до Нью-Гемпширу. Ден не вбачав у цьому проблеми, але тепер, коли вони опинилися всі разом, їм треба було побалакати вшістьох. Жирний парубок з кінським хвостом знову був на своєму місці, сьогодні замість порно він дивився бої в закритій клітці. Він радо подовжив їм оренду № 24; йому було байдуже, ночуватимуть вони там чи ні. Біллі з’їздив у Краунвілл, завдавши собі клопоту купити піцу. Потім вони всілися і Ден з Аброю заговорили по черзі, розповідаючи іншим про те, що відбулося і що ще мусить відбутися. Якщо все йтиме так, як вони сподівалися, тобто.

— Ні, — відразу ж оголосила Люсі. — Це дуже, це аж надто небезпечно. Для обох вас.

Джон продемонстрував похмуру усмішку:

— Найнебезпечнішим було б проігнорувати цих… цих створінь. Роза ж сказала, якщо Абра не приїде до неї, вона сама приїде до Абри.

— У неї типу на ній фіксація, — докинув Біллі, вибираючи собі шматок піци з пепероні[388] й грибами. — Повсюдно бува з усякими божевільними. Щоби це знати, достатньо лишень дивитися Доктора Філа.

Люсі зафіксувала на дочці свій докірливий погляд:

— Ти її роз’ятрила. Це вже само по собі небезпечно було робити, але коли вона матиме можливість заспокоїтися…

Хоча ніхто її не перебивав, Люсі замовкла на півреченні. Мабуть, подумалось Дену, сама почула, як неправдоподібно це прозвучало промовленим уголос.

— Вони не зупиняться, ма, — сказала Абра. — Вона не зупиниться.

— Абра перебуватиме в достатній безпеці, — сказав Ден. — Там є таке, щось на кшталт колеса. Я не знаю, яким чином це пояснити краще. Якщо справи підуть на зле… якщо вони підуть в неправильному напрямку, Абра скористається колесом, щоб забратися звідти. Відступити. Вона мені це пообіцяла.

— Так і є, — запевнила Абра. — Я пообіцяла.

Ден вперся в неї жорстким поглядом.

— І ти дотримаєшся своєї обіцянки, чи не так?

— Так, — сказала Абра. Голосом доволі твердим, хоча й з очевидною неохотою. — Дотримаюся.