Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 113

— Не забуваймо про всіх інших дітей, — сказав Джон. — Нам ніколи не взнати, скільки їх занапастив цей Правдивий Вузол за довгі роки. Сотні, мабуть.

Ден подумав: якщо вони живуть аж так довго, як вважає Абра, рахувати треба на тисячі. Він сказав:

— Або скількох вони ще занапастять, навіть якщо залишать у спокої Абру.

— Вони хочуть запопасти мене, бо думають, що я можу зцілити той їхій кір, — сказала Абра. — Дупомозкі.

— Тримайтеся культурної мови, міс, — промовила Люсі, проте неуважно. Вона взяла останній шматок піци, подивилася на неї й кинула назад до коробки. — Мені байдуже до інших дітей. Мені не байдужа Абра. Я розумію, як жахливо це звучить, але це правда.

— Ти б зовсім інакше почувалася, якби побачила всі ті маленькі фотографії в «Шоппері», — сказала Абра. — Вони не виходять у мене з голови. Вони сняться мені інколи.

— Якби ця жінка мала бодай половину мозку, вона б зрозуміла, що Абра не приїде сама-одна, — сказав Девід. — Як це вона, полетить до Денвера, а там орендує собі автомобіль? Тринадцятирічна дитина? — І, напівжартома поглянувши на дочку, додав: — Дупомозкі.

Ден сказав:

— Після того, що трапилося в Клауд-Гепі, Роза вже знає, що Абра має певних друзів. Чого вона не знає, це того, що принаймні один з них також має сяйво. — Він поглянув на Абру за підтвердженням. Вона кивнула. — Послухайте, Дейве, Люсі. Разом, я гадаю, я і Абра зможемо покласти край цій… — він нашукував правильне слово і знайшов тільки одне, що сюди личило, — цій чумі. Будь-хто з нас сам-один… — Він похитав головою.

— Крім того, — почала Абра, — ви з татом насправді не в змозі мене зупинити. Ви можете замкнути мене в моїй кімнаті, але ви не можете замкнути мою голову.

Люсі подарувала їй Вбивчий Погляд, той, що його матері приберігають спеціально для бунтівних юних дочок. Цей погляд завжди діяв на Абру, навіть коли вона бувала в геть розлюченому стані, але не цього разу. Та відповіла матері своїм, спокійним, поглядом. Сповненим печалі, від якої в Люсі захололо серце.

Дейв взяв Люсі за руку:

— Я гадаю, це мусить бути зроблено.

У кімнаті повисла тиша. Порушила її Абра.

— Якщо ніхто не хоче більше піци, то цей, останній, шматок з’їм я. Я так зголодніла.

3

Вони поверталися до цього кілька разів, було пару моментів, коли підвищувалися голоси, але кінець-кінцем все було сказано. Окрім, як виявилося, однієї речі. Коли вони покинули кімнату, Біллі відмовився сідати до Джонового «Сабурбена».

— Я їду, — сказав він Дену.

— Біллі, я тобі вдячний за такий намір, але це негодяща ідея.

— Моя машина — мої правила. Крім того, ти справді віриш, що сам доїдеш до колорадської верховини вдень у понеділок? Не сміши мене. Ти виглядаєш, як гівно на паличці.

Ден сказав:

— За останній час вже кілька людей мені про це казали, але ніхто не висловлювався так елегантно.

Біллі не посміхнувся.

— Я зможу тобі допомогти. Най я старий, але ж не мертвий.

— Візьмемо його, — сказала Абра. — Він правий.

Ден подивився на неї прискіпливо.

(«ти дещо знаєш Абро»)

Відповідь була миттєвою

(«ні я відчуваю дещо»)

Денові цього було достатньо. Він розкрив руки, і Абра міцно його обняла, притиснувшись щокою йому до грудей. Ден міг би її отак тримати ще довго, але нарешті відпустив і зробив крок назад.

(«даси мені знати дядьку Дене коли вже будеш близько і я прийду»)

(«тільки короткі доторки пам’ятаєш»)

Замість думки словами, вона послала йому картинку: протипожежний детектор диму попискує, як то вони роблять, коли в них треба поміняти батарейки. Вона добре запам’ятала.

Підходячи до машини, Абра сказала своєму батькові:

— Нам треба зупинитися десь дорогою, щоби купити листівку з побажанням одужання. Джулі Кросс зламала собі вчора зап’ясток на футбольному тренуванні.

Він насупив брови:

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповіла вона.

Він ласкаво смикнув дочку за одну з її кісок.

— Ти насправді завжди це вміла робити, еге ж? Я не розумію, чому ти просто не сказала нам про це, Абба-Доцю.

Ден, який виріс із сяйвом, міг би відповісти на це запитання.

Інколи батьків треба оберігати.

4

Отже, вони роз’їхались. Паркетний джип вирушив на схід, а вантажний пікап на захід, з Біллі за кермом. Ден спитав:

— Біллі, ти дійсно в повнім порядку, щоб вести машину?

— Після того, як проспав усю минулу ніч? Серце моє, я можу довести її хоч до Каліфорнії.

— Ти знаєш, як нам їхати?

— Я купив дорожній атлас у місті, поки чекав на піцу.

— Отже, ти вирішив ще тоді. Ти знав, що плануємо ми з Аброю.

— Ну… типу того.

— Коли захочеш, щоб я тебе змінив, тільки крикни, — сказав Ден і негайно ж заснув, притулившись головою до пасажирського вікна.

Він провалювався у дедалі глибшу прірву неприємних видінь. Спершу живоплотові тварини в «Оверлуку», які рухалися, коли на них не дивишся. За ними згодом місіс Мессі з Номера 217, яка тут була в посадженому набакир циліндрі. Все ще падаючи, він знову повернувся на битву при Клауд-Гепі. Тільки цього разу, увірвавшись до «Віннебаго», він побачив там Абру на підлозі, з перерізаним горлом, і Роза стояла над нею з відкритою, скрапуючою бритвою. Роза побачила Дена, і нижня частина її обличчя розпливлася в зухвалій усмішці, серед якої блимнув єдиний довгий зуб. «Я їй казала, що все закінчиться саме таким чином, але вона не слухала, — промовила Роза. — Діти так рідко бувають слухняними».

Нижче всього цього була вже лише темрява.

Прокинувся він у присмерку, серед якого тільки бігла пунктиром біла смуга. Вони їхали по якійсь міжштатній автотрасі.

— Довго я проспав?

Біллі поглянув собі на годинник.

— Доволі довгенько. Краще почуваєшся?

— Так. — Це було так і не так. Голова в нього була ясною, але шлунок горів, як пекло. Згадавши те, що він побачив сьогодні вранці у дзеркалі, він цьому не здивувався. — Де ми?

— За стопіісят миль східніше Цинциннаті[389], плюс-мінус. Ти проспав дві заправки. А хропів як!

Ден сів прямо.

— Ми вже аж в Огайо? Господи-Ісусе! Котра зараз година?

Біллі поглянув собі на годинник.

— Чверть по шостій. Невелике діло; рух легкий, дощу нема. Здається мені, ще й янгол якийсь їде разом з нами.

— Ну, давай знайдемо якийсь мотель. Тобі треба поспати, а мені хочеться в туалет, буду мочитися, як той біговий кінь.

— Нема дива.

Біллі завернув на наступний з’їзд, перед яким були знаки, що оголошували про пальне, їжу й мотелі. Під’їхавши до «Венді»[390], він пішов купити пару бургерів, поки Ден збігає до туалету. Коли вони знову залізли до пікапа, Ден відкусив раз від свого подвійного, поклав гамбургер назад до пакета і боязко відсьорбнув кавово-молочного коктейлю. Тільки таке його шлунок, схоже, і міг приймати.

Біллі був шокований.

— Чоловіче, тобі тре’ поїсти! Що з тобою не так?

— Гадаю, піца на сніданок була зайвою ідеєю. — А оскільки Біллі не зводив з нього погляду: — Коктейль добрий. Мені більше нічого й не треба. Очима на дорогу, Біллі. Ми нічим не зможемо допомогти Абрі, якщо нас лататимуть в якомусь пункті невідкладної хірургії.

Через п’ять хвилин Біллі завів пікап під піддашок «Ферфілд Інна»[391] з блимаючою вивіскою ВІЛЬНІ НОМЕРИ над дверима. Двигун він вимкнув, але з машини не вийшов.

— Оскільки я ризикую з тобою своїм життям, я хочу знати, командире, що тебе мучить.

Ден мало не нагадав йому, що зголошуватися на ризик було власною ідеєю Біллі, а не його, але це було б несправедливо. Він пояснив. Біллі слухав у тиші, заповненій тільки його круглими очима.