Техану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 15

— Так, — кивнув Гед. — Одне зло вдалося знешкодити. А ще... — Він заговорив знову після тривалої мовчанки. Його очі дивились кудись убік, зате голос уперше звучав саме так, як їй запам'яталося, — тихо, спокійно, із легким ґонтійським акцентом. — Тенар, пригадуєш, як ми вперше прибули у Хавнор?

"Хіба можна таке забути?" — відгукнулося її серце, але вголос Тенар нічого не сказала, побоюючись перебити Геда.

— "Світозор" увійшов у гавань, і ми пристали до берега, а тоді рушили вгору мармуровими сходами. А навколо вирував людський натовп... І ти підняла руку, щоб усі бачили Каблучку...

— Авжеж, а другою рукою трималася за тебе: мене страшенно налякали всі ці незліченні обличчя, голоси, барви, вежі, прапори, блиск золота і срібла, гучна музика — а ти був єдиною людиною, яку я знала... Єдиним у цілому світі.

— Королівські слуги провели нас крізь юрму до Вежі Ерет-Акбе. І ми удвох крутими сходами піднялися нагору. Пам'ятаєш?

Тенар кивнула. І сперлася долонями на пухку землю.

— Я ледве відчинив важкі двері. І ми ввійшли всередину. Пам'ятаєш?

Він питав так, наче сам хотів пересвідчитися, що це й справді було в його минулому житті.

— То була величезна висока зала, яка трохи нагадувала Тронну Залу на Атуані, де мене колись поглинули Сили Темряви, — сказала Тенар. — Через високі стрілчасті вікна всередину лилося світло. Сонячні промені перетиналися, наче леза мечів.

— А трон? — спитав Гед.

— Трон? Так, звичайно! Весь червоний, із позолотою. Але теж порожній. Так само, як і той трон у моєму Храмі на острові Атуан.

— Тепер трон у Хавнорі вже здобув володаря, — запевнив Гед. І поглянув на неї. Його обличчя залишалося напруженим і замисленим, так ніби він, розповідаючи про радісну подію, сам радіти не міг. — У Хавнорі, у центрі світу, тепер є справжній Король. Пророцтво здійснилося, і сталося те, що мало статися. Втрачена Руна возз'єдналася, і світ теж став цілісним. А він...

Гед замовк і, опустивши погляд, зціпив кулаки.

— Він виніс мене із потойбічного світу і повернув до життя. Арен з Енладу. Лебанен, якого нащадки неодмінно величатимуть у численних піснях. Його Істинне ім'я — Лебанен, і це він Король Земномор'я.

— Отже, — запитала вона, стаючи навколішки і зазираючи йому в обличчя, — це він приніс у наш світ радість і відчуття світла?

Гед не відповів.

"Отже, тепер у Хавнорі є Король", — подумала Тенар і вигукнула: — Справжній Король у Хавнорі! — А тоді додала, вже трохи тихше: — Я така рада, що ти зумів це зробити, любий друже!

Гед легким нетерплячим жестом спробував зупинити її, а тоді раптом відвернувся, затуливши долонею обличчя. Вона не могла дивитись, як він плаче, і з подвійним завзяттям взялася до праці: висмикнула один бур'янець, другий...

— Ґоє! — голосочок Терру долинав з-за кошари.

Тенар озирнулася. Дитина дивилася просто на неї. "Може, я маю сказати їй, що у Хавнорі тепер є справжній Король?" — майнула думка. Жінка підвелась і пішла до кошари, щоб Терру марно не надсаджувала своє спалене вогнем горло. Коли непритомна дівчинка лежала біля палаючого багаття, то буцімто надихалася вогню, "Її голос згорів", — пояснив Тенар чаклун Бучок, який допомагав їй лікувати Терру.

— Я весь час пильнувала за Стрибухою, — прошепотіла мала, — а вона все одно кудись дременула. І я ніяк не можу її знайти.

То була, либонь, найдовша фраза, яку вона промовила за все своє життя. Дівчинка мало не плакала від утоми і переживань. "Ну от, зараз ми всі тут плакати почнемо, — подумала Тенар. — Годі вже!"

— Яструбе! — покликала вона чаклуна. — У нас тут коза пропала.

Він одразу підвівся і швидко підійшов до них.

— А біля водопою дивилися? — спитав Гед, дивлячись на Терру так, ніби не помічав ні її страшних шрамів, ні її самої. — А ще вона могла прибитися до сільської череди.

Терру щодуху помчала до водопою.

— Це твоя донька? — запитав Гед у Тенар.

— Ні, не донька і не онука. Вона моє дитя, — сказала Тенар.

Навіщо ж вона знову дражнить його, кепкує з нього? Він швидко відійшов убік, і Стрибуха, жвава біло-брунатна коза, вихором кинулася повз нього у ворота. За нею, захекавшись, бігла Терру.

— Стій! — раптом гукнув Гед і одним стрибком заступив козі дорогу, спрямовуючи її просто до рук Тенар.

Жінка вхопила Стрибуху за шию, і коза відразу завмерла, як укопана, позираючи одним жовтим оком на Тенар, а другим — на грядки з молодою цибулькою.

— Ану, пішла! — крикнула Тенар, випихаючи її за ворота на кам'янисте пасовище, де, власне, й належало перебувати бешкетній козі.

Гед сів на землю там, де стояв; він, здавалося, захекався не менше, ніж Терру. Так чи інакше, почувався він кепсько, хоча сліз на обличчі вже не було. Повір козі, якщо хочеш все зіпсувати.

— Колючка не повинна доручати тобі пильнувати Стрибуху, — сказала Тенар, звертаючись до Терру. — Цієї погані ніхто не впильнує! Якщо Стрибуха знову кудись втече, ти просто скажи про це Колючці і не хвилюйся. Добре?

Терру кивнула, а сама не зводила погляду з Геда. Зазвичай вона рідко дивилася на людей. А от цей чоловік чимось привернув її увагу, мала дивилася й дивилася на нього, наїжачившись і нахиливши голову, немов крихітний горобчик. І Тенар навіть гадки не мала, що б це могло означати...

НЕДУГА

Після літнього сонцестояння вже минуло більше місяця, але вечори ще були довгими, особливо на західному схилі Великої Кручі. Якось Терру повернулася додому дуже пізно: тітонька Слань цілий день блукала з нею серед гір, збираючи цілюще зілля. Дівчинка так стомилася, що навіть їсти не хотіла. Тенар поклала її в ліжко, а сама сіла поруч, наспівуючи колискову. Зморена дитина зазвичай лежала доволі дивно, скорчившись, як заціпеніле звірятко, і сторожко дивилася перед собою, доки не поринала в якусь страшну маячню: то був не сон, а якийсь затуманений, очманілий стан. Тенар, щоправда, з'ясувала, що цих нестямних нападів можна уникнути, якщо відразу сісти поруч із малою, пригорнути її до себе і щось тихенько наспівувати. Спершу жінка мугикала собі під ніс пісні, які вона вивчила, живучи у Дубівцях, а відтак затягувала нескінченні карґадські гімни, що залишились у її пам'яті ще з часів перебування у Гробницях Атуану. Тож Терру засинала під монотонні тужливі голосіння, якими супроводжувались обряди, присвячені Безіменним Силам. Власне, Тенар більше не відчувала в цих ритуальних піснях ніякої магічної сили, але їй подобалося співати рідною мовою, хоч вона, на жаль, не знала тих пісень, що їх співають своїм дітям карґадські матері, яких колись співала і її мати.

Урешті-решт, Терру міцно заснула. Тенар ще якусь мить чекала, щоб переконатися, що мала й справді спить. А тоді м'яко приклала свою вузьку білошкіру долоню до обпаленої вогнем щоки Терру, затуливши страшні грубі шрами. Потворність одразу зникла, і тепер перед очима Тенар було лише спокійне ніжне личко сплячої дитини. Відтак, неохоче відвівши руку від щоки, жінка знову з жахом побачила незагойні рани, і серце її вкотре стислося від болю. То було дуже дивне відчуття: здавалося, що й істина, й омана залежать від єдиного її дотику... Тенар нахилилася, поцілувала дівчинку в чоло, тихенько підвелась і вийшла з дому.

Сонце поринало у призахідне марево. Надворі не було нікого. Яструб, напевне, подався до лісу. Зазвичай він ходив на Оґіонову могилу і годинами просиджував там, у затінку могутнього бука, думаючи про щось своє. Їсти йому не хотілося — Тенар щоразу мусила припрошувати його. Гед уникав людей і понад усе любив самоту. Він повертався додому пізно й одразу лягав спати, а вирушав у свої мандри рано-вранці — бувало, що Тенар і Терру ще спали, коли Гед виходив із хати. Тож увечері жінка залишала йому на столі хліб і м'ясо, щоб удосвіта він міг узяти їжу з собою.

Нараз Тенар побачила Геда, який прямував до будинку, твердо ступаючи по стежині через осяяну вечірнім сонцем галявину. Він ішов, похмурий і впертий, відмежувавшись від цілого світу стіною своєї нестерпної туги.