Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр - Страница 114

114

* * * Хай довіку сидять в засаді СБУ, ФСБ, КДБ, Та ніякі дядьки вусаті Не віднімуть у мене тебе. Відібрати ніхто не посміє Ні на день, ні на час, ні на мить, Доки білим вітрилом Софія Понад Полоцьком в небі тремтить. Не скорюся ніяким владам І нікому тебе не віддам, Доки є в цьому світі Владьо, Валентина, Роман і Богдан, Доки сонце за обрій падає, Мов підбитий літак — навзнак, Доки ходять по вулицях парою Віктор Жибуль і Вера Бурлак. Відректися мене не намовиш, Бо ж для мене, для мене-таки, Мов павук, снує Хадановіч Віртуозні свої рядки. Уявити собі таке лиш! І хіба не візьме за живе — Знавіснілий демон Шалкевіч Ніжну душу гітари рве! То й ношу я у грудях ту грудку, Ту, що зміг, мов рентген, проявить Пагорб замковий у Новогрудку І довколишній краєвид. Я відчув там цю грудочку гостру Десь під серцем, на самому дні. І ніякий директор радгоспу Вже нічого не зробить мені. * * * Ніч до свого кінця добігла. Доки рими нанизую я, Десь там біло-червоно-біла Понад Мінськом встає зоря. Та хоч день вже новий і почався, І хоч як би мій мозок пручався, Та питання одне його рве: «Скільки може тривати безчасся, У якому країна живе?» Скільки може директор радгоспу Розбудовувати радгосп І молитись чужому господові, І вплітати в молитву гоп-стоп? Задавати стало не модно Риторичних, наївних питань. Скільки можна? Та скільки завгодно. Вже минула епоха повстань. Серед ночі часом безсоння Намалює картину таку: Скаче рицар з герба Погоня — Тінь червона по білім снігу. Хай натхнення мені підкаже: Він домчить, долетить, доскаче? (На щиті в нього — знак хреста.) Поцілує князівну сплячу У ще теплі, живі вуста?.. * * * Гороскопа ніколи не знав свого. Та я певен, що я ще діждусь, Як на пляц Кастуся Каліновського Вийде Жибуль — так само Кастусь. Бо як встане питання Площі, То на неї в усі роки Ходять юні і наймолодші, А в палацах сидять старики. Я пророчити не беруся, Як заверне життя течія, Та в очах молодих білорусів Щось причаєне бачу я. Їхні помисли світлі й величні, Їхні лави щільні й тісні, І натхненні їхні обличчя, І прекрасні їхні пісні: «Край, родны край Дай волі, дай І ми пераможем!» Дай їм волі, краю й народе, Свій останній шанс не згуби! Дай їм волі в сенсі свободи, Й дай їм волі до боротьби. Бо, благаючи і заклинаючи, Я повторюю серцю в такт: «Хай у вас все буде інакше, Хай у вас все буде не так». В нас прийшов для добра і для блага Найвірніший народу син, Та обличчя спотворює влада Ще сильніше, ніж діоксин. Все це втямивши і пізнавши, Я повторюю в тисячний раз: «Хай у вас все буде інакше. Хай інакше все буде у вас…» І в приреченні праці безплідної Я мережу рядки свої Із сусідньої, братньої, рідної Та інакшої все ж землі. Та боюсь, моя пристрасть безсила, І намарне мій прикрий гнів: Що тобі до чужого сина, Як не шкода власних синів! Все життя в духовній облозі, Щоб створити майбутнього тло… Скільки їх по червоній дорозі В біле небо вже відійшло? І свою розпуку і тугу Я так само вплести захотів В ту червону по білому смугу Із багряних ниток їх життів. І мого життя бісектриса Застромилася між- і між-, І мені вже тебе не зректися. Сподіваюсь, ти це розумієш. Тож на цьому я замовкаю. Ще востаннє з думками зберусь. Я не ремствую, не нарікаю. Вибачайте, коли повторюсь… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю, Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ. 2006–2009

РОЗТРИВОЖЕНИЙ СТРИЖЕНЬ ДУШІ

(Слово про Вчителя)

Він прийшов у нашу поезію — майже ровесник XX з’їзду, юнак із задумливими вишнево-карими очима, з тим, щоби принести свої пісні й поеми, такі ж пружногронисті, як світанки нашої Незалежності. Муза його була вихована і вигодувана народом, який благословив поета на його щиросердну працю в ім’я утвердження ідеалів добра, справедливості та політкоректності. З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, напинаючись як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.