Цурпалки - Соколян Марина - Страница 6

Не буду більше пити. Ні, чесно, заприсягаюся… А то потім займайся дедукцією на хвору голову. Ну, може, тільки пиво іноді. І стограм-за-свято. І все, хай його шляк…

Т-чорт! Ну яка остання скотина може дзвонити… якраз, коли я замислився про позитивні зміни? Я знаю, це — супротив всесвіту моїм добрим зачинанням.

Ну чого ще?

Ні, немає мене, помер, і лежу весь синій, задравши ноги.

Хто, я алкоголік? А в пику?

Та пішов ти!

Так про що я…? Ага, позитивні зміни. Може, просто зібрати це все і викинути? Пляшок же, пляшок! Можна бабусь з Подолу на рік вперед працевлаштувати. А потім, слід би зазирнути до Метра… цьому дурникові якраз представляти нову колекцію. А якщо поголитися і відіспатися, можна і знов перед камери… А там і Віктор. Може він зрештою, вибачив мене…

От тільки прийде ранок. Слід владнати це непорозуміння. Я й сам можу… з покаянням, мені не шкода. Завтра…

— Мені здається, ми знайомі?

Молода жінка поглянула уважно, відкинувши лискуче темне пасмо з очей.

— Щось не пригадую. Хоча, ваше обличчя вдається мені подібним до… Та ні, навряд.

Він ніяково всміхнувся. Однак, навіть найстрімкіший порух його вуст утворив магічну композицію. Він був просто чарівний у сліпуче-білій сорочці, що обрамляла смагляве привітне обличчя.

— Вибачте, якщо я помилився. Але, може, тоді є сенс все ж таки познайомитися? Я замовлю для вас шампанського.

— Чого б це раптом?

— Вважайте, що ви мені сподобались. Ну, прошу, дозвольте мені…

— Гаразд. Я, нажаль, вже не поспішаю.

Вона відкинулася у м’якому кріслі, сумно всміхаючись. Чоловік, не приховуючи задоволення, спостерігав за граційним рухом її тіла.

— Нажаль?

— А… навіщо вам знати…

— От і нехай. Ваше шампанське, прошу.

— Дякую.

— За зустріч, чарівна леді?

— Та за що хочете.

Кришталеві келихи наближаються, піниться прозора магма, виплескуючись іскрами сонячного феєрверку. М’яке світло сяє веселкою на гранях кришталю, випростовуючи ніжні спалахи на бліде обличчя жінки та ховаючись у безжурній усмішці чоловіка. Келихи торкаються один одного і проходять наскрізь, не зустрічаючи опору.

Напередодні весни

Себастьян поклав ноги в армійських чоботях на різьблений столик і роздратовано метнув бичок самокрутки до склянки з коктейлем. Він потер неголену щелепу і гнівно зирнув на партнерку.

— Селестіна, мені здається, чи ти і справді не розумієш, у якій глибокій ду… дірі ми тепер опинилися через твої дурні забаганки?

Молода жінка у розкішному вечірньому вбранні волошкового кольору, випростала змучені високими підборами філігранні ступні на той же багатостраждальний столик. Вона витягла шпильку з високої зачіски і відповіла йому поглядом, в якому провина була присутня лише десь відсотків на п’ятнадцять.

— Вибач будь-ласка, партнере, але ця історія з визвольним повстанням і горянами! Ну шкода було того симпатичного хлопця, ну, вони трохи засмутилися, ну і що? Ця тема вже давно обсмоктана, мов льодяник на патичку.

Себастьян тяжко зітхнув. Він не міг сперечатися з цією бестією. Йому просто не пощастило, що їх призначили напарниками для цього завдання. Адже Себастьян — досвідчений і кваліфікований працівник, йому б до пари такого ж професіонала. А тут — дівчисько, тільки-но влаштувалася до контори, і вже хоче, щоб він пристосувався до неї. Яке нахабство! Його весь час тягнуло ласкаво, по-батьківськи, відлупцювати її, аби знала своє місце. Але це важко було б назвати професійними стосунками. І крім того, вона — таке чарівне дитя. Був би мужик, можна було б проштемпелювати його староанглійським прокльоном на діалекті кокні, відразу знав би, хто тут начальник. А так…

— Ну гаразд. В чомусь є і моя провина. Але оця твоя благодійна акція — от це було дуже дотепно. Вони ж поприходили лише аби пови… каблучуватись перед камерами і обцюлювати угодований писок мера. І власне через це ми так запізнюємося зі звітом, забула? Начальство з нас голови познімає!

— Та знаю я! Зате в мене є інша ідея — нова, цікава, відповідає духу епохи. Це обов’язково повинно спрацювати, я впевнена. Ні, чесно. Ну Себастьян! Ну не треба так на мене дивитися! Що я тобі такого зробила?

Не хвилюйтеся, пане Анджей. Ми всі в однаковому становищі. Ми зібралися лише для того, щоб поговорити… Звичайно, якщо ви не хочете продовжувати, ви не повинні цього робити. Ваші почуття належать тільки вам. Та можливо, ваш досвід допоможе комусь із присутніх зрозуміти щось важливе для себе. Якби ви могли допомогти комусь, чиї переживання подібні до ваших, хіба ви б цього не зробили?

Ви все перевернули догори дригом, док! Змусили мене відчути себе винним! Ну гаразд, якщо це і справді комусь потрібно… Я дійсно іноді почуваюсь досить самотньо, навіть більше того… Коли я залишаюся у великому будинку наодинці зі спогадами, старими фотографіями на стінах, старими речами навколо… Коли я вимикаю світло, вимикаю телевізор… Не знаю, вам знайоме це відчуття? Здається, що все оживає, але якимось химерним, викривленим життям. Тіні моїх давно спочилих батьків, моєї дружини Хелени, що не так давно померла — дуже повільно, день за днем згасаючи від невиліковної хвороби… Ну і, мені починає здаватися, що це не я залишився жити, а вони всі відійшли… а навпаки, немов це я, лежу у великій домовині, а навколо мене вирує життя, недосяжне і незрозуміле. Мені вчуваються тихі кроки навколо, іноді здається, що темрява навколо мене наче дихає — судомно, поривчасто, як тоді Хелена… І ще — це відчуття повільного руйнування, майже реальне відчуття тиску, немов наді мною шар ґрунту, мені стає важко дихати…

Ви знаєте, в нас не було дітей, Хелена не могла їх мати. Тому я і залишився на самоті, а у моєму віці це вже не жарти. В мене, звичайно є родичі, друзі. Але рано чи пізно настає вечір, від цього нікуди не дітися. Не просити ж мені моїх знайомих бавити мене вночі, бо, бачте, мені страшно, підтверджуючи цим підозри про невідворотній старечий маразм. Та і кому це потрібно? Колись давно, коли помер мій батько, я вже таке бачив, і чомусь згадати це простіше ніж котрийсь із сонячних днів мого майже щасливого подружнього життя.

Я не можу заснути. Та власне, мені страшно заснути, бо сни, які я бачу — вони є продовженням тієї пустоти, якою наповнене моє існування. Нагромадження потворних символів, чорно-білий гротеск… нічого приємного.

Будь ласка, пан Анджей, спробуйте відволіктися від цього відчуття. Мені важко порівняти це з власним досвідом, але, я певен, у подібній ситуації я почувався би не краще за вас. Втрата близької людини — це завжди тяжке випробування. Я не буду вам нічого радити — поки що. Послухаймо пані Катерину, прошу вас.

Я перепрошую, докторе Адам. Я навіть не знаю, після того, що оповів пан Анджей… Мені якось незручно. Тут у людини така біда, зрештою… те що я відчуваю, ну, це знайоме кожній жінці мого віку. Ну, ви, хм-гм, не будете, сподіваюся, уточнювати…

Звичайно, продовжуйте. Для нас важлива лише суть проблеми.

Ну не знаю, чи можна навіть це проблемою назвати. Я… ох, мені справді незручно. Хоча, треба ж колись зважитися! Мої відчуття, вони радше фізичного характеру. Я останнім часом почала помічати, що для мене дуже важливим є відчуття задоволення, ну, так би мовити, в сексуальному плані, ви розумієте. А мій чоловік, ну, він старше за мене, набагато. Я не працюю, він наполіг на цьому ще коли ми тільки побралися, після інституту. Я звичайно не втомлююсь, як він на роботі, але й розваг в мене небагато. Не знаю, чи через це, але коли ми, мгнм… під час сексу в мене просто клямку зриває. Я починаю кричати, поводжуся, ну, агресивно, мабуть йому це не подобається.