Цурпалки - Соколян Марина - Страница 7

…І він постійно затримується на роботі. Тому в нас давно вже не все гаразд… з інтимним життям. Він не може — а може й не хоче?! — забезпечити те, що мені необхідно. В результаті, я весь час перебуваю у стані незадоволеності, нервую, в нас постійні сварки… ну, мене дратують його звички, ті, що я раніше навіть і не помічала. Мені з ним якось самотньо, незручно… Я не хотіла б шукати пригод на стороні, адже ж діти… Але так більше не може продовжуватись, мені здається, я просто здурію з усім цим. Я вже почала плакати, коли дивлюся мелодрами. Не можу навіть пояснити, чому, ну от просто ні з того ні з сього. На дітей кричу, хоча і розумію, що не можна так. Може… може, він мені просто зраджує? І тому ні сил у нього не залишається, ні бажання… І що ж я тоді робитиму, якщо і справді…

Адже сім’я для мене — це й весь світ. В мене давно не було ніяких інтересів поза домом: тільки тим займаюся, що куховарю, прибираю, по магазинах. Пробувала було ходити до спортзалу, але там мені швидко обридло — там мені ні з ким поспілкуватися, та і нема про що. Подруги, звичайно, іноді з ними посидимо за чаєм, але така, як я стала, дратівлива, я й з ними скоро пересварюся…

Я розумію про що йдеться, ваші відчуття є цілком природними. Дійсно, ця проблема може призвести до ускладнень у ваших стосунках. Сподіваюся, ви знайдете спосіб запобігти цьому. Що ж, просимо тепер пана Артура Пендрагона — я правильно вимовляю?

Ви що, знущаєтеся? Я так і знав, що все так і буде. Якийсь паршивий розумник буде всім вправляти мізки. Правильно і зробив, що не записав свого справжнього імені, потім ще хто дізнається, засміють, як останнього.

Гаразд, а навіщо ви взагалі прийшли? Ніхто ж вас не умовляв! Якщо у вас справді є якась проблема, яку б ви хотіли обговорити, дуже прошу. Якщо ви прийшли аби розважитися, вам тут нічого робити. Але, пане Артур, мені немає жодної потреби нікому «вправляти мізки», повірте, ніякого задоволення я від цього не отримую. Спробуйте розказати, що вас турбує, і побачите, чи стане вам легше. Якщо ні, можете залишатися при своїй думці, і навіть я визнаю, що ви мали повне право назвати мене «паршивим розумником».

Ну, от хіба що заради цього. Та ви все одно не зрозумієте. Ніхто не розуміє. Це напевне все тому, що люди — всі, ну, більшість, обмежені і далі власного носа не бачать. Я вже не раз переконувався — ти їм про високе, а вони не врубаються ні фіга. Особливо батьки — вони взагалі хочуть в мені бачити якогось робота — встав, пішов до школи, прийшов, зробив домашнє, а потім вимкнувся і спати вночі не заважав. А в школі — там самі рогулі. Вважають мене за дивакуватого. Чого б це? Бо їм інтелекту не вистачає. От я — я пишу вірші, вчуся грати на гітарі і стану відомим музикантом! Як Чак Норіс, соліст групи «Повний Кайф». Пісня в них кльова: «всіх повбиваю, а-ааа, гуп-ца, гуп-ца, о-йей!». Вони, я гадаю, просто заздрять, розуміють, що їм нічого такого не світить. Так їм і треба, потім пошкодують. Але я не такий сильний як вони. В мене хоч і є талант, але дехто з них — вони просто сильніші. Тому я поки що не зміг довести своєї інтелектуальної зверхності: не вірять, покидьки. І в дворі — тамтешня компанія, взагалі самі алкоголіки і наріки. Я теж спробував, казали, кайф можна зловити, а, виявилось, фігня. Так потім хріново стало, що довелося промивання робити, ледве очі на лоба не вилізли — оце, називається, вставило. В інтернет-клубі, правда, можна, іноді розважитися, але на це потрібний кеш, а як в батьків вибити? Взагалі, не знаю. Ну що, стало мені легше? Чорта з два!

А ви що, сподівалися, відразу всі свої проблеми вирішити? Думаєте, так просто досягти тієї мети, яку ви перед собою поставили? Та, зрештою, вам вирішувати. Прошу панну Лідію оповісти нам про свої переживання.

Я… мені складно вирішити, з чого почати… Мені важко знов звикати до самотності, після того, як я почала вірити, сподіватись, що щастя — можливе. Я майже відчула, майже зрозуміла, що це таке, і ось, тепер… Це — просто історія дівочого ідеалізму, самообману, ілюзій… Ніколи більше, мабуть, я не наважуся так ризикнути. Але, водночас, я розумію, що без почуттів неможливо по-справжньому збагнути життя, оцінити красу світанкового неба і запах свіжого листя… чи відчути, як завмирає серце лише від звуку чийогось голосу… Після того як я дозволила собі закохатися, повірити чоловікові, тепер — так боляче усвідомлювати, що все найкраще вже сталося… і більше ніколи я не буду так щиро вірити, так гостро відчувати.

Боляче й через те, що спогади про безліч прекрасних хвилин не зникають, а наче стають ще більш яскравими і об’ємними — аби поглибити розчарування і жаль… Мені так бракує теплоти і ніжності, відчуття справжньої цінності спілкування, наповненості кожної миті… І буквально все навколо нагадує, про те, що я втратила: сюжети фільмів, пісні, навіть найбанальніша реклама. І все ж таки найбільшою проблемою є, мабуть, відчуття власної незначущості. Адже, якщо так можна було вчинити зі мною, значить я того і варта була? Якось сама спричинила таке завершення? Я проганяю в пам’яті ледве не кожну сцену, програю її заново — а що якби я сказала оце, вчинила отак? Чи наші стосунки ще з самого початку були приречені? Якби я знала, те що знаю зараз, чи стала би я йти на це? І розумію, що так. Я чомусь відчуваю, що так мусило статися, що я мусила пережити все це. Фаталізм? Не знаю.

Здається, що залишився лише холод і смуток, все навколо немов порожнє і позбавлене змісту. Вибачте, я, мабуть, перебільшую все і вживаю якість невідповідні поняття…

Нічого, пані Лідія, ви якраз дуже точно описали ситуацію. Я думаю, це відчуття добре знайоме кожному, хто знає, що таке розчарування. Можливо навіть, хтось з присутніх зможе оповісти про досвід боротьби з подібною проблемою. Гаразд, тепер, я думаю, ми послухаємо останнього нашого гостя — пана Гарольда — і по тому перейдемо до обговорення.

Що я можу розказати про себе? Я, середнього віку, середнього достатку, середнього інтелекту, чоловік. Я не можу сказати, що мені бракує чогось конкретного — чи матеріальних благ, чи визнання колег чи жіночої уваги. Ні, в мене все гаразд, я, напевне, досяг всього, чого можна було, за моїх обставин. От це, мабуть, мене і бентежить. Дурне питання: ну, і що далі?

Я так і не знайшов для себе ніякої тієї так званої «найвищої цінності», задля якої можна було б продовжувати боротьбу. Сім’я — ні, це глупо, продовження роду, побут… Робота? З дня у день — та сама хижацька боротьба за статки, марудні проблеми, амбіції. Кохання — ну от, у віці пані Лідії можна було про таке говорити, я вже, наче як, мушу тверезіше на речі дивитись. Адже жінки, ну, нехай вже вибачають, вони приблизно всі однакові — за рідким винятком — з типовими проблемами і комплексами. Друзі — вони вже мені так набридли — постійні одноманітні зустрічі за пляшкою коньяку, п’яні розмови «за жисть»… Я не бачу в своєму житті нічого справжнього — одні умовності, ролі, суспільні очікування. Або я помилявся все життя — і тоді треба було б щось змінювати, та вже пізно, або і справді, це в мене момент прозріння, який скоро мине, сподіваюсь, без втрат… Що скажете, доктор Адам, зовсім вже я схибнувся, чи це ще можна вилікувати?

Ну, пане Гарольд, я, знаєте, не психіатр. Однак, той факт, що ви не втрачаєте почуття гумору, це дуже позитивний симптом. Він свідчить про те, що це в вас ще не патологія. Так що я не поспішав би з діагнозом. Отже, пані та панове, ми вислухали всіх присутніх і тепер я пропоную…

— Хто б міг подумати, у вас вийшло!

— Се-ер, ви мали сумніви?