Неділі в серпні - Модиано Патрик - Страница 16

До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги - колись він сфотографував нас із Нілами перед «Середземноморським палацом». Той знімок я завжди носив із собою.

Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам «фото на згадку», однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.

- Сфотографуємось?

- Так, будь ласка.

Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.

Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.

- Ви в Ніцці самі?

- Так.

- Турист?

- Не зовсім.

Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.

- З вас п'ятдесят франків.

- Вип'єте чарку? - запропонував я.

- Залюбки.

- Я теж колись працював фотографом.

- А-а...

Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.

- Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,- сказав я.

- Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...

- Так. Знаю.

- То ви теж були фотографом?

- Атож.

- А в якому жанрі працювали?

- Та... за всі брався потроху.

Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.

- Це ваш товариш? - запитав він, показуючи на Ніла.

- Не зовсім.

- Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...

Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.

- То, кажете, знали його? - перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.

- Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...

- Ви певні?

- Звичайно.

- І як його звали?

Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.

- Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. - І що ж цей Алессандрі робить тепер?

- Напевно не скажу,- відповів я. - Я його погано знаю.

- Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. - Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: - У вас погані знайомства, мосьє.

- Чому?

- Спочатку Поль був грумом у «Рюлі»... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. - фотограф пильно подивився на мене своїми маленькими проникливими очима. - Я звичайно застерігаю туристів...

- Я не турист.

- Ви живете в Ніцці?

- Ні.

- Ніцца - небезпечне місто,- мовив він. - Тут часто трапляються небажані зустрічі...

- Я не знав, що його звуть Алессандрі,- промовив я. - Він називав себе Нілом.

- Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?

- Ніл.

Я проказав це прізвище по літерах.

- Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. «Шато-Азюр»... Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником...

Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв «міняйлом». Що воно таке - міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в'їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.

За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.

- Якого зникнення?

І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки...

- Зникла людина,- нарешті вимовив я.

- Другий поверх, кімната двадцять три.

Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ... Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.

За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.

Жестом руки блондин запросив мене сісти.

- Одна моя знайома кілька днів тому зникла,- почав я і не впізнав власного голосу.

- Знайома?

- Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині «опель», і...

- Ваша знайома?

Я розповідав дуже швидко, наче боявся, що блондин ось-ось переб'є мене і я не встигну за ці кілька секунд усього пояснити.

- Відтоді я нічого про неї не знаю. Ті люди казали, що вони чоловік і жінка на прізвище Ніли і живуть у віллі на бульварі Сім'є - та вілла нібито належить американському посольству. Та й машина їхня мала дипломатичні номери. Вона й досі стоїть перед віллою.

Блондин слухав мене, підперши рукою підборіддя, а я вже не міг спинитись. Стільки часу доводилося тримати це в собі, не маючи змоги звіритись хоч комусь...

- Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав... Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці... Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас...

Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл.

- Поль Алессандрі - третій зліва. Він був грумом у казино «Рюль». Сидів у в'язниці...

Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в'язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.

- Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.

В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина - я був цього певен,- коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: «Я вас слухаю».

Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.

- Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,- промовив я вже твердіше.

Він мовчав.

- Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити...

Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.

- Йдеться про вашу знайому? - запитав він.

- Так.

- Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв'язках?

- Ні.

- Наш відділ називається «Розшук в інтересах родини», а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім'ї не належить.

- Ні.

- Таким чином...

Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.

- Та й, знаєте... я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі... Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.

І все-таки я спромігся пробурмотіти:

- Я читав у газеті, що автомобіль марки «опель» розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.

Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.

- На Лазуровому березі дуже багато «опелів» розбиваються на дорогах...