Неділі в серпні - Модиано Патрик - Страница 17

Він підвівся, взяв мене під руку і, ввічливо підштовхнувши до дверей, сам розчинив їх переді мною.

- Шкода... Ми нічим не можемо вам зарадити... - І показав на прибиту до дверей табличку.

Після того, як двері зачинились, я ще добру хвилину стояв у коридорі під круглою лампою, втупивши очі в голубі літери: «Розшук в інтересах родини».

Опам'ятався я в парку Альберта І й відчув, що тепер уже нічого не вдію. Брала злість на того поліцейського, що поставився до мене так байдуже. Він не дав мені навіть соломинки, за яку я міг би вхопитися, не виявив найелементарнішої професійної зацікавленості. Урвав мене саме тоді, коли я ладен був розповісти геть усе. Тим гірше для нього. Адже це - не така звичайна справа, як йому здалося. Що ж, через власну необачність він втратив нагоду дістати підвищення на службі.

Може, я не до ладу розповідав, треба було говорити не про Сильвію, а про «Південний хрест». Що таке наше життя, наш окремий випадок проти тривалої і кривавої історії цього каменя?! Всього лиш епізод, що доповнив решту, та й навряд чи він буде останній...

Ще в перші дні нашого перебування в Ніцці у книгарні на вулиці Франції, де ми купували детективні романи, я знайшов тритомну працю Б. Бальмена «Біографічний словник коштовностей». Цей Бальмен, експерт з питань коштовностей при апеляційному суді в Парижі, переписав кілька тисяч коштовних каменів. Ми з Сильвією випадково розгорнули словник на статті «Південний хрест».

Бальмен присвятив діаманту з десяток рядків. Камінь був серед коштовностей, викрадених у графині дю Баррі вночі з 10 на 11 січня 1791 року. Про нього нічого не чули до жовтня 1917 року, коли діамант було вкрадено у Фанні Робер де Тессанкур (Париж, XVI округа, вулиця Сайгонська, 8). Злодія на ім'я Серж де Ленц заарештували, однак Фанні Робер де Тессанкур одразу ж забрала свою заяву назад, оскільки Ленц, як вона запевнила, був її друг. Камінь, за висловом Бальмена, «виплив на поверхню» аж у лютому 1943 року, коли Жан Террай продав його Луї Паньйону. В картотеці поліції зазначено, що за діамант сплачено німецькими марками. Згодом, у травні 1944 року, Луї Паньйон продав його Філіппові Беллюну, на прізвисько Пачеко (народився в Парижі 22 січня 1891 року, батько - Маріо, мати - Еліана Веррі де Гульст, місце проживання невідоме).

Графиня дю Баррі потрапила на гільйотину в грудні 1793 року; Сержа де Ленца вбито у вересні 1945-го; Луї Паньйон розстріляний у грудні 1944-го, а Філіпп де Беллюн щез, як і сам діамант, що потім з'явився вже на чорному светрі Сильвіі. І ось він знову зник. Разом із нею...

І помалу, поки спадала ніч, я починав розуміти поліцейського, що погоджувався вести розшуки тільки на прохання сім'ї. А хай би він скинув із друкарської машинки футляр та взяв із мене свідчення про Сильвію і решту епізодів мого життя, які навіть мені самому здавалися надто уривчастими, надто непослідовними, щоб у них розібратись! Та я й не міг сказати всього. Дещо однаково лишив би при собі. Мені часто спадає на пам'ять ота подерта давня кіноафіша на паркані, де написано: «Спогади не продаються».

Я повернувся до вілли «Свята Анна». В кімнатній тиші я ще довго чув звуки, що й досі долинають до мене безсонними ночами... Звуки друкарської машинки. Спочатку вона клацає дуже швидко, далі все повільніше, так наче хтось невпевнено б'є по клавішах двома пальцями... І знов я бачу білявого поліцейського, що ставить запитання своїм фетрово-м'яким голосом. Відповідати йому так тяжко...

Все довелося б пояснити з самого початку, хоч пояснювати - і в цьому й уся заковика - не було чого. З самого початку йшлося тільки про атмосферу, що нас оточувала.

Я показав би йому фотографії, що робив тоді на березі Марни. Великі чорно-білі фотографії. Я зберіг їх і разом з ними все, що було в дорожній сумці Сильвії. Того вечора на віллі «Свята Анна» я дістав із глибини шафи картонну теку, на якій було виведено: «Річкові пляжі».

Давно я не розглядав тих фотографій. А тому вивчав їх до найменших деталей, знову захоплюючись тією атмосферою, з якої, власне, все й почалося... Одна з фотографій викликала в мене заціпеніння й жах, і це почуття в тиші напівпорожньої кімнати давалося взнаки особливо.

Ту фотографію я зробив за кілька днів до знайомства з Сильвією. Тераса одного з ресторанів на березі Марни... Столики під парасолями... Понтони... Плакучі верби... Я спробував пригадати, що це був за ресторан. «Старий Клодош» у Шенв'єрі? «Блакитний метелик» чи «Замок на островах» у Варенні? Я сховався зі своєю «лейкою», щоб відвідувачі та й сама тераса мали природніший вигляд.

Один столик, у глибині, був без парасоля. За ним сиділо двоє чоловіків, які мирно розмовляли. Один із них був Вількур, і я відразу ж упізнав другого, того, що називав себе Нілом. А насправді його звали Поль Алессандрі. Дивно було дивитись, як він спокійно сидить собі на березі Марни, мов черв'як, що заліз у яблуко ще тоді, коли воно було зелене.

Так, я познайомився з Сильвією Ерае, в заміжжі Вількур, одного літнього ранку на пляжі Варенни. Я вже кілька днів виснув на березі Марни й усе фотографував і фотографував. Один дрібний видавець погодився з моїм проектом фотоальбома, що мав вийти під назвою «Річкові пляжі».

Я показав йому зразок: дуже гарний альбом Монте-Карло, зроблений В. Веннеманом наприкінці 30-х років. Я надумав створити книгу такого самого формату та обсягу й умістити такі самі чорно-білі знімки, зроблені переважно проти сонця. Тінисті пальми на тлі неба в бухті Монте-Карло, контрастні кольори автомобілів, ніч і прожектори зимового спорткомплексу поступилися б місцем понтонам та місткам для стрибків у воду на цих приміських пляжах. Але освітлення мало бути таке саме. Видавець не зовсім зрозумів мою думку.

- Ви, мабуть, гадаєте, що Варенна й Монте-Карло - це те саме? - запитав він.

Але контракт таки підписав. Ентузіазм молодих завжди викликає довіру.

Того ранку людей на вареннському пляжі майже не було. Мені здається навіть, що крім неї там узагалі ніхто не засмагав. Діти гралися, спускаючись із гірки просто в басейн, і щоразу, коли котресь із них шубовстало в блакитну воду, чулися їхні крики та веселий сміх.

Мене вразила її краса та легкість рухів, коли вона припалювала сигарету чи брала до рук склянку з апельсиновим соком і пила його через соломинку. Очі за темними окулярами і грація, з якою вона лежала на пляжному матраці в білу й блакитну смужку, нагадали мені порівняння мого видавця. Певна річ, мало спільного можна знайти між Монте-Карло і Варенною, але одне того ранку я таки знайшов: ця дівчина у своїй граційно-недбалій позі могла з однаковим успіхом лежати й на пляжі Монте-Карло, атмосферу якого В. Веннеман так чудово передав на своїх чорно-білих знімках. Ні, контрасту вона собою тут не створювала. Навпаки - додавала краєвиду якоїсь чарівності.

Вибираючи найкращий ракурс, я переходив з апаратом на шиї справа наліво й навпаки, і мої маневри вона помітила.

- Ви фотограф?

- Так.

Вона скинула темні окуляри й поглянула на мене ясними очима. Діти вже покинули гратися в басейні, і ми залишилися самі.

- Вам не жарко?

- Ні. А чому?

Я не роззувся, хоч ходити в черевиках тут було заборонено, а круг шиї в мене теліпався светр.

- А мені сонце набридло,- мовила вона.

Ми з нею пройшли на другий край басейну, де стіна зеленого плюща давала затінок і прохолоду, й посідали поруч у кріслах зі світлого дерева. Вона загорнулася в білий халат і повернулась до мене.

- То що ж ви збираєтесь тут фотографувати?

- Пляж...

І я широким жестом показав на басейн, трамплін, гірку, роздягальні й далі - на ресторан просто неба, біла альтанка якого здіймалася на стовпах оранжевого кольору, на блакитне небо й темну стіну плюща позад нас.

- Я ось думаю, може, треба робити кольорові знімки... Так легше передати затишок вареннського пляжу.

Вона розсміялась.

- А ви вважаєте, що тут затишно?

- Звичайно.

Вона оглянула мене з іронічною посмішкою.