Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 52

Шум стих, і земля заспокоїлась, знову перетворившись у непохитну твердь. Лише цвіркуни змовкли. Кудись зникли й кажани, а мотилі безладно літали навколо, мов не знаючи, в який бік утікати. Старий підвів голову — нікого. Голий степ. Ніяких зміїв! Невже привиділось? Пригадує, позавчора, після пиятики з Репингою, йому здалося, що він засинає зі своєю дружиною Цвіткою, а коли зранку прокинувся, то виявилось, що спить зі свинею в стайні. Ох, цей кусат має силу! Не те, що верескляк. Ну, нічого, все минулося. Були це змії чи видіння, та все зникло.

Праводверник звівся на непевні ноги, ступив кілька кроків, і страх знову пекучою хвилею затопив його. Старий зірвався з місця й стрімголов кинувся вперед.

Коли серце почало нестерпно колоти, а легені перетворилися на ковальські міхи, на горизонті замаячила темна громада фортеці. Он на мурах кілька вогників. Усі заземельці сплять, лише вартові стоять зі смолоскипами. Доведеться розбудити когось із начальства. Нічого, сьогодні можна підняти й самого Репингу, бо він, Праводверник, має надто важливу новину, щоб чекати з нею до ранку.

До фортеці залишилася сотня кроків. Вартові ще не помітили його. Треба крикнути їм, щоб впустили всередину.

Щось чорне з глухим гарчанням виринуло із темряви. Бойовий пес котів. Праводверник відразу впізнав цю тварину, бо не раз бачив їх біля фортеці, коли вони мирно лежали біля своїх господарів. Але тепер цей здоровенний собака зовсім не був мирним.

Пес одним стрибком збив старого на землю, й міцні щелепи перекусили гортань доріжанина. Гаряча кров ударила фонтаном. За мить руки Праводверника перестали гребти по землі, хрип і булькання стихли. Вересковий навічно завмер, і тепла долинянська ніч стала для нього суцільною крижаною темрявою, яку може порушити лише Небесний Отець.

Собака відпустив липке від крові горло й кілька разів коротко гавкнув. Від фортеці швидко наближався вогонь смолоскипа. Вартовий підійшов до мертвого зрадника і забурмотів собі під ніс.

— І чого він вештався тут посеред ночі? Не сиділося вдома — полежиться в землі, — й пішов до фортеці по лопату.

53

Кремова бруківка Єдиної Дороги була єдиною опорою під ногами. Кудись зникли знайомі трави, горбки й кущі, натомість всю землю вкривали болота. Вікна чорної води світилися праворуч і ліворуч від кремового шляху. Вохристі барви мохів де-не-де перекреслювали сіро-зелені смуги очерету й рогозу, що пласкими островами випиналися серед болотної рівнини. Осоки й ситники трохи урізноманітнювали незвичний пейзаж сизими, салатовими і темно-зеленими плямами. Й ніякого тобі кущика чи деревця, хіба що місцями з купин підносились старі покручені й напівмертві стовбури верб. І цей запах! Запах багатолітньої гнилі, яку виносили нагору бульбашки, що зі стогоном раз-по-раз проривали мохову поверхню й розбризкували навколо чорну глибинну муть.

Безкраї трясовини й стрічка бруківки поміж ними. Звісно, болота по-своєму прекрасні, але надто незвично, потрапивши з пахучого квітучого степу в ці руді нетрі, милуватися ними.

Праворуч від Рути почувся сильний сплеск і шапки сфагнуму й болотних трав піднеслися на сірому, наче риб’ячому, тілі. Тварина показала свою спину й знову зникла під моховим покривом. Дівчина встигла відзначити про себе, що спина ця була не менша за конячу. Мороз пробіг по шкірі й укотре захотілося повернутися назад, у рідну долину.

Але повертатися нема куди. В долині лише ненависні заземельці й кпини земляків. Усі насміхаються над нею, дразнять або відверто зневажають. Навіть розуміння рідної мами не заспокоювало, а завдавало нових страждань. Так, вона, наївна й дурненька Рута, винна в тому, що спокусилась на облесливі слова й ласки красеня Морфіда, винна, що закохалася в цього прибульця й не думала вже ні про дівочу честь, ні про своє майбутнє. Як тоді хотілося довіряти всім його словам, в яких, як потім вона зрозуміла, не було ні краплі правди, а лише невгамовна чоловіча хіть. Як легко сплутати її з коханням!

Потрібно йти далі. Йти крізь ці болота з їхніми підводними тварюками, йти крізь голод і втому, йти, бо не може такого бути, щоб Божа дорога нікуди її не привела.

Дівчина вгамувала тремтіння в колінах, викликане появою сірої спини й болючими спогадами, і впевнено закрокувала далі, до рівного горизонту під сіро-блакитним небом.

54

— Ти спиш? — Шіта намагалася крізь темряву побачити обличчя Морфіда.

Той не відповів, а лише перевернувся на своєму ліжку й засопів чи то від злості, чи то від болю.

— Як твоя рука? — знову запитала жінка-воїн. — Ти, мабуть, злий, що нас не кинули в темний вогкий підвал, а закрили в порядній кімнатці з ліжками, їжею водою, щоб помитися?

— Твоя правда, я волів би зараз лежати на купці гнилої соломи в якійсь ямі. А то не в полон потрапили, а в гості до цієї синьоволосої сучки! — процідив крізь зуби Морфід.

— А вона тобі сподобалась? Правда? Саме тому ти не зміг її вбити?

— Не верзи дурниць, — Морфід глухо засміявся. — Хоча я зовсім не проти повалятися з нею в траві, як колись із тобою.

— Ти вже думав про втечу звідси?

— Втечу? Я не маг, щоб пройти крізь кам’яні стіни чи дубові двері, обковані залізом. Замок на них висить з того боку. Права, напевно, наклала якусь магічну міць на колодку й забула про нас.

— А якщо хтось зайде, то, може, ми вб’ємо його, заберемо зброю, викрадемо Камінь Снігової Розмови й підемо геть?

— Сама придумала? — Морфід сів на ліжку і спробував порухати пораненою рукою. Йому вдалося лише повільно стиснути й розтиснути кулак. — Як твоя долоня?

— Розпухла, пальцями не можу поворушити, горить, наче запхала її дракону в зад. Як ти думаєш, що Права збирається робити з нами?

— Я ще не встиг настільки вивчити характер синьоволоски. Але думаю, що вона й сама не знає, як чинити з такими звитяжними воїнами, як ти і я, — він знову засміявся.

Кроки в коридорі коти швидше відчули, ніж почули. Хтось ступав дуже тихо, але не через обережність, а просто така в нього була хода. Брязнув замок, двері прочинилися й кімнату освітив смолоскип. На порозі стояла Права в білій хутряній накидці й темно-синій сукні. Позаду господині височіли два вари з арбалетами.

— Сподіваюся, мої незвані гості більше не завдадуть мені клопоту, — тихо промовила вона. — Пропоную обмити ваші рани й залікувати їх. До речі, маєте шанс побачитись зі своїм земляком. Щойно вари привели вашого Шрамов’ята й трьох доріжан, які залишилися з ним. З ними все гаразд. А от хлопець, якому ви прострелили груди і кинули в провалля, навряд чи виживе. Не хочете його провідати?

— Щоб добити? — оскалилась Шіта.

Права змовчала й пішла далі по коридору. Морфід і Шіта рушили за нею. Вари мовчки замкнули процесію.

Коридор вивів у велику круглу залу, в одному кінці якої палав камін. Вогонь відкидав міріади відблисків на піраміду з кілець онди, яка лежала на тому ж місці. Залу, крім вогню, освітлювали підвісні чаші, в яких щось палахкотіло чистим білим полум’ям без жодного диму. Побачивши змію, Шіта втратила останню надію перебити охорону і втекти. За столом тихо перемовлялися Смичко Вересковий і Спибач Вітрохмарник. Заселько Травник із Шрамов’ятом мовчки напівлежали на кріслах. А біля онди на лавці завмер, наче воскова фігура, Прутик Яблунько.

— Ми забрали їх серед ночі, бо Шрамов’ят уже й так кепсько виглядав, а один із доріжан періодично втрачав свідомість, — вар, на шкурі якого виблискували крапельки талого снігу, показав рукою на Заселька.

— Що з простреленим? — Права підійшла до Прутика.

— Ледве дихає. Стріла пройшла біля серця. Не знаю, як він дожив до цього часу, — відповів вар, зупиняючись позаду Прави. — Думаю, у нього немає шансів побачити ранок.

— Спробуємо отруту скельних бджіл і вогненну білотку. Цим бравим воїнам видай мазь для загоєння й прослідкуй, щоб вони добре обробили свої рани. Коли Шрамов’ят відпочине, напої його болезаспокійливим чаєм, видави гній з ноги й оброби рану тією ж маззю. Тому хлопцеві, який постійно непритомніє, — чаю з синьоочки весняного збору. Я тим часом займуся Прутиком. Якщо заземельці спробують напасти на вас, вбивайте їх без роздумів.