Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович - Страница 53

Коти дозволили обробити свої рани, не проронивши ні звуку, хоч вари не вельми акуратно зривали присохлу до ран тканину й мастили по живому м’ясі цілющим, але страшенно пекучим зіллям. Найгірше із заземельців виглядав Шрамов’ят, якому його знання в медицині не допомогли зупинити запалення рани. Лікар-воїн не проронив ні слова, побачивши земляків. До чого зайві запитання, коли усе і так зрозуміло.

Після омивання й обмащування ран полонених розвели по різних кімнатах. Побачивши це, Шіта на прощання зіронізувала.

— А маленька Права ревнує тебе, раз вирішила нас роз’єднати.

Морфід лише насупився.

— Хоча б відпочину від твого базікання.

І Шіту, й Морфіда закували в легкі, майже нечутні на дотик кайдани, поставили кожному в кімнатку бутлі з водою й зачинили.

Доріжан теж розвели по кімнатах, не сказавши нічого про їхній прихід землякам, щоб ті хоч трохи поспали. Незабаром розійшлися й вари, а Права ще півночі сиділа біля Прутика, то міняючи компрес на його грудях, то просто тримаючи руку хлопця у своїх долонях, ніби намагаючись відчути його стан через цей дотик. Потім діва підклала під голову Яблунька подушку, накрила теплою шкурою й залишила з ним онду, яка останніми годинами стала схожа на вилиту з чорної бронзи скульптуру, нерухому і вічну.

Піднявшись у свої покої, Права деякий час стояла біля Каменю Розмови. Такі магічні кристали мали усі Прави. З їх допомогою вони спілкувалися одна з одною. Камінь уже давно мовчав. Незважаючи на останні події, інші діви не намагалися поговорити зі своїми посестрами, а синьоволоска чомусь не хотіла починати розмову першою. Після того, як Права Чистого Вогню підтримала котів, страшно було почути інших дів.

Важко бути самотньою. Вари — чудові друзі й самовіддана охорона, але вони не люди, на відміну від неї. Що з того, що Бог дав тобі владу над стихіями й вічне життя, якщо він залишив тебе жінкою, самотньою жінкою?

А в кімнаті, де ночували Гирлявко, Водомут і Чисторос, ще півночі горіла свічка й скрипіло перо: малодоріжанин, висолопивши язика, записував розповідь Прави.

55

— Агов, старий, навіщо ти збираєш цю траву? — Репинга зупинився над згорбленою фігурою Ліводверника, який на світанку заготовляв лікарські збори. — Ти травник?

Вересковий розігнувся, тримаючись за поперек, і обернувся до заземельця.

— Та, — простодушно усміхнувся він. — Травник я. Усі ми потроху травники. У нас так звуть навіть один із вісімнадцяти родів долини — найдревніший і найчисельніший. А ти чого не спиш? Думи мучать?

Воїн помовчав, а потім несподівано погодився.

— Мучать. Думи. Це найгірша кара для воїна, коли він не тримає зброю в руках. Та найкращими воїнами є ті, хто не думає, — Репинзі чомусь сподобався цей дідок. Цього травника знають у всій долині, й він часто потрапляє всім на очі. Він якийсь такий простодушний, відвертий, може сказати все в очі й нічого не боїться. З доріжанами завжди легко розмовляти, в їхніх словах ніколи немає прихованого змісту. Якщо ці земляні кролики говорять так, то це означає, що вони так і думають. Куди до них хитромудрим армавірам і затаєним талері. — От що, старий. У нас є воїни-знахарі. Їм буде корисно дізнатися про місцеві травички, особливо про ті, що гоять рани. Ходи зі мною, розкажеш їм про це.

— Знання, як і скарби, в могилу не потягнеш, то чого б ними не ділитися? — ще раз засміявся Ліводверник своїм старечим надтріснутим сміхом.

Дорогою до фортеці малодоріжанин спитав Репингу:

— А ви мого брата, Праводверника, не бачили? Він десь повіявся вночі й досі не повернувся. Його Цвітка вже почала переживати за небораку.

— Не бачив. Побачу — пошлю до жінки.

Заземелець ішов, милуючись навколишніми степами. Як тут спокійно і затишно. Добре було б померти посеред такого степу. Репинга злегка трусонув головою, щоб прогнати дурні думки. Спокою, бач, захотілося. Старієш. За півсотню скоро перевалить, а ти все ще носишся світами, залишаючи кривавий слід із мертвяків. Така вже доля солдата. І доля, і щастя, бо все-таки не порівняти цей спокій передсвітанкового степу з брязкотом металу на полі битви. Не порівняти цю траву під ногами із залитими кров’ю ворогами, які звиваються під тобою, визнаючи перед смертю, що саме ти вартуєш жити, бо є сильнішим і жорстокішим! І після якоїсь битви перестаєш боятися смерті. Чи то вона починає боятися тебе? Коли ж війна є твоїм єдиним ремеслом, то вже й не задумуєшся, пробиваючи холодним металом серце ворога — хай цим ворогом буде дитина, жінка чи старець. Така доля воїна. І доля, і щастя.

Вересковий кілька годин розповідав трьом заземельським знахарям про властивості кожної рослинки, які приніс у своїй торбі. Ота кров зупиняє, ота відбиває памороки, ота нудоту гонить, та жар остуджує, та біль втихомирює. І жодного разу в голосі старого не прозвучало нотки злості чи ненависті. Потім дід ще до обіду сидів і дивився, як частина доріжан продовжує будувати фортецю, а частина вчиться володіти зброєю. До нього підійшов Кривотин Остуджений, війт Великого Дорожнього, який привіз своєю худобокою конячкою кілька кошиків із хлібом.

— Ти що — травництву їх учив? — здивувався Кривотин.

— Так, учив. Здібні вони до всього — як до вбивства, так і до трав.

— Сподіваюся, ти сказав їм, що коновал, — Остуджений взяв із торби маленьку рослинку з червоними круглими листочками, — треба пити від головного болю?

— Навіщо мені таке говорити? — Вересковий насупився. — Якщо це отрута, то я й кажу, що це отрута. У такому ділі обманювати не можна, бо погано навчений лікар не тільки собі шкоди заподіє, а ще й купі хворих навколо себе. Так гляди й тебе колись отруять чайком від кашлю.

— Я думав, ти їх ненавидиш.

— Ненавиджу як поневолювачів, але не як народ. Та й зараз вони не вороги, а просто зайди. Ворогами ж стануть, коли будемо стояти віч-на-віч у бою.

Війти роззирнулися, щоб ніхто їх не підслуховував, і поволі побрели до візка Остудженого.

56

Стежиною стрибав одуд, раз-по-раз настовбурчуючи смугастий чубчик. Він крутився коло Рудолапки, який тримав у руках намащений варенням хліб. Одуда звали Упопоепопс. Малий запевняв доріжанку, що саме так кричить іноді цей птах, називаючи своє ім’я. Але сама Моряна ще ні разу не чула цього крику, тому й не дуже вірила. Зараз їй було не до смугастого криланя. Вона замислилася над ситуацією, яка склалася в її рідному краю. Армія заземельців розтрощить доріжанські загони. Це однозначно. Отже, чи варто ставати до бою з ними? Може, втекти всім у ліс? Лісовії ж прекрасно тут живуть. Хоча ні, це не підходить. Вона прожила тут неповний тиждень, а вже понад усе на світі хоче додому, в рідну долину, до шепоту пінястих хвиль, до сонця, яке заливає простори моря і степу. А тут — тільки дерева й за двадцять-тридцять метрів уже нічого не видно. Ніякого горизонту. Доріжани не виживуть у лісі. Але й ставати невеликим гуртом проти тисяч досвідчених і мужніх вояків теж не можна, бо й десять доріжан не здолають одного заземельця. От якби лісовії допомогли, якби вислали своїх стрільців, тоді був би шанс. Ворог не сподіватиметься, що хтось прийде доріжанам на допомогу, тож лісові лучники стали б у великій пригоді. Вони засіли б у засідці, й поки лави заземельців підійшли б до строю долинян, лісовії поклали б по кілька воїнів кожен. І сама вона вже могла б стріляти. Принаймні, Рудолапка програє їй у влучності. І це після кількох днів тренувань!

Рудий Лис вийшов із дому, глянув угору, де в гілках його граба вовтузилися білки й тріщали сойки.

— Нині дощу не буде, — сказав Лис і присів біля Моряної. — Переживаєш?

— Переживаю, — кивнула дівчина. — І за своїх, бо йдуть на вірну смерть, і за вас, бо перетворюєтесь на боягузів.

— Лісовії — не боягузи, — з притиском відповів господар.

— Тоді чому не йдете в бій разом із нами? Вас же тисячі!