Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 68

Коли вони вийшли після спектаклю, той-таки Бродвей дав їй ще наочніший урок. Картина, побачена по дорозі до театру, тепер стала ще яскравішою і досягла свого апогею. Такої повені розкошів і шику їй ще ніколи не доводилось бачити. Власне життя до решти збридилось їй. Вона не живе, не може вважати, що взагалі жила на світі, якщо їй не випаде хоч щось від цієї пишноти! Жінки розкидали тут гроші,— досить було заглянути в перший-ліпший з розкішних магазинів, повз які Керрі проходила, щоб переконатись. Здавалося, цих елегантних дам тільки й цікавлять квіти, ласощі, коштовності, А вона… в неї ледве вистачало кишенькових грошей на те, щоб разів два-три на місяць дозволити собі таку розвагу, як сьогодні.

Того вечора її маленька затишна квартирка втратила в очах Керрі всю свою привабливість. Не такі були втіхи усіх навкруги! Байдужим поглядом стежила вона за служницею, яка готувала обід. Перед нею раз у раз поставали сцени з п’єси. Особливо ж одна вродлива актриса пригадувалася їй — кохана, за якою упадали, яку намагались завоювати. Ця чарівна жінка полонила серце Керрі! Її туалети були неперевершеними витворами мистецтва, а страждання її здавались такими щирими! Туга, яку івона зображувала, була така зрозуміла для Керрі! Керрі й сама могла б зіграти не гірше, так, безперечно! А деякі місця вона б навіть провела краще… Вона повторила півголосом окремі слова з цих епізодів. О, якби їй таку роль — яким широким стало б її життя! Вона теж зуміла б зворушити своєю грою…

Герствуд застав Керрі в поганому настрої. Вона сиділа в кріслі — гойдалці і гойдалась, поринувши в свої думки. Їй не хотілося, щоб хтось порушив її звабливі видіння, і вона майже не озивалась.

— Що з тобою, Керрі? — спитав Герствуд, помітивши через деякий час, що вона якась тиха, майже похмура.

— Нічого, — відповіла КеррІ.— Я не зовсім добре себе почуваю.

— Ти часом не хвора? — сказав він, нахиляючись до неї.

— Ні, ні,— відповіла вона трохи дратівливо. — Просто я якось не в собі.

— Яка шкода, — промовив він, випростуючись і поправ-ляючи на собі жилет»— А я думав, ми сьогодні підемо в театр.

— Мені не хочеться, — відповіла Керрі, незадоїволена тим, що її чудові видіння порушено і розвіяно. — Я вже була сьогодні на денній виставі.

— Он як! — сказав Герствуд. — Що ж ти дивилась?

— «Золоті розсипи».

— Сподобалось?

— Дуже, — сказала Керрі.

— І тобі вже не хочеться йти сьогодні вдруге?

— Мабуть, ні,— відповіла вона.

А втім, пробуджена зі своєї меланхолії, Керрі опинилась за обіднім столом і передумала. Дрібка їжі, потрапивши в шлунок, творить дива. Керрі вдруге пішла в театр і цим на час повернула втрачену рівновагу. Проте удару було завдано — вона прокинулась. Хоч би скільки вона відганяла ці думки, почуття незадоволення знов і знов поверталось. Час і повторення — до чого тільки вони не призводять! Так крапля води точить камінь і, кінець кінцем, пробивав його наскрізь.

Десь за місяць після цієї події місіс Венс запросила Керрі відвідати з нею та її чоловіком вечірню виставу. Вона чула від Керрі, що Герствуд не буде в цей день обідати вдома.

— Чом би вам не піти з нами? Не готуйте сьогодні обіду, Ми пообідаємо у «Шеррі», а потім підемо в театр «Ліцей». Ходімо, справді!

— Дякую, я не відмовлюсь, — відповіла Керрі.

Уже о третій вона почала одягатись, щоб бути готовою о пів на шосту вирушити у модний ресторан, що саме тоді завойовував особливу популярність, відтісняючи свого суперника «Дельмоніко». На її вбраннях уже позначився вплив вишуканої місіс Венс. Приятелька раз у раз звертала її увагу на всілякі новинки жіночого туалету, запитуючи, наприклад:

— Ви не збираєтесь купити такий і такий капелюшок?

Або:

— Ви вже бачили нові рукавички з овальними перламутровими гудзиками?

І так далі, без кінця.

— Коли ви знов купуватимете черевики, люба, — казала місіс Венс, — обов’язково беріть з гудзиками, на товстій підошві і з лакованим носком. Це крик моди цієї осені.

— Добре, — відповідала Іїеррі.

— Ах, люба, ви бачили нові блузки у «Альтмана»? Які фасони! Мені там одна впала в око — так би личила вам! Я це зрозуміла, щойно побачила її.

Керрі уважно прислухалась до цього всього, бо місіс Венс виявляла до неї більше щирості, ніж це звичайно буває між гарненькими жінками. Місіс Венс так полюбила Керрі за добродушну, спокійну вдачу, що охоче тримала її в курсі всіх новіш моди.

— Чом ви не купите собі спідниці з саржі? — казала вона іншим разом. — Зараз у «Лорда і Тейлора» продаються такі гарненькі, пошиті кльошем, а тепер нічого іншого і не носитимуть. Вам дуже пасувала б темно-синя.

Керрі жадібно слухала. У них з Герствудом ніколи не було про все це мови. Та все ж вона дедалі частіше просила грошей на ту чи іншу обнову, і Герствуд погоджувався. Він помітив нові нахили Керрі і, чуючи без кінця, як вона вихваляє місіс Венс, здогадався, чий це вплив. Він поки що не збирався заперечувати, проте побачив, що її вимоги зростають. Це його не тішило, але ж він ще по-своєму любив її і тому мовчки погоджувався. А втім, щось у поводженні Герствуда примушувало Керрі відчувати, що він зовсім не радіє, виконуючи її бажання. Він ніколи не захоплювався її обновами. І вона вирішила, що він перестав дбати про неї. Так було забито ще один непомітний клин між ними.

Як би там не було, а поради місіс Венс не пропали марно, і на цей раз Керрі могла бути задоволена своїм туалетом. Правда, вона одягла свою найкращу сукню, а все ж приємно, що хоч і доводиться обмежуватись однією тільки парадною сукнею, зате вона гарна і добре пошита. Тепер і вона виглядала випещеною двадцятирічною жінкою, і місіс Бенс сказала Керрі комплімент, від якого на її пухких щічках спалахнув рум’янець, а великі очі заблищали.

Збиралося на дощ, і містер Венс, на прохання дружини, сказав викликати екіпаж.

— А ваш чоловік не поїде з нами? — спитав він Керрі, коли вона ввійшла в їхню маленьку вітальню.

— Ні, він попередив, що не прийде обідати.

— Краще залишіть йому записку, щоб він знав, де нас шукати. Може, він випадково звільниться.

— Справді,—погодилась Керрі, якій це не опало на думку.

— Напишіть йому, що ми будемо до восьмої години у «Шеррі». Та він і сам, мабуть, здогадається.

Шелестячи спідницею, Керрі пішла до себе. Не скидаючи рукавичок, вона нашвидку написала записку і повернулась до Венсів. Там вона застала якогось гостя.

— Місіс Вілер, дозвольте відрекомендувати вам мого двоюрідного брата, містера Еймса, — промовила місіс Венс. — Він поїде з нами. Правда, Бобе?

— Дуже радий познайомитися з вами, — сказав Еймс, чемно вклоняючись Керрі.

Керрі одразу впало в вічі, що в нього висока, ставна постать. Вона встигла ще помітити, що він чисто виголений, молодий і вродливий.

— Містер Еймс на кілька днів приїхав до Нью-Йорка, і ми хочемо йому показати тут дещо, — додав містер Венс.

— То ви приїжджий? — промовила Керрі і знову погляну-ла на молодика.

— Так, я щойно приїхав з Індіанаполіса і пробуду тут із тиждень, — відповів Еймс і сів на краєчок стільця, чекаючи, поки місіс Венс закінчить прибиратися.

— Вам, мабуть, буде цікаво оглянути Нью-Йорк? — опитала Керрі, аби щось сказати.

— Нью-Йорк надто великий, його і не обійдеш за тиждень, — ввічливо відповів Еймс.

Він був дуже привітний, цей молодий хлопець, і тримався зовсім просто, без будь-якої афектації. Керрі здалося, що він ще переборює в собі останні прояви соромливості, властивої юнакам. Не обіцяючи бути блискучим співрозмовником, він, проте, тримався упевнено і був добре вдягнений. Керрі відчула, що з ним не важко буде підтримувати розмову.

— Ну ось, ми, здається, й готові,— сказав містер Венс. — Екіпаж чекає.

— Ходімо, — усміхаючись, мовила місіс Венс, входячи у вітальню. — Бобе, на тебе покладається обов’язок піклуватися про місіс Вілер.

— Постараюсь, — відповів Б об з усмішкою, наближаючись до Керрі.— Сподіваюсь, ви не потребуєте дуже великого піклування? — додав він таким тоном, ніби просив у неї поблажливості й допомоги.