Сестра Керрі - Драйзер Теодор - Страница 69

69

Сподіваюсь, що ні,— відповіла Керрі.

Вони спустилися по сходах, причому місіс Венс безперестану щось говорила, і сіли в екіпаж.

— Можна їхати, — промовив Венс, закриваючи дверцята екіпажа, і вони рушили.

— Що ми будемо дивитись? — спитав Еймс.

— «Лорда Чамлі» за участю Созерна, — відповів Венс.

— О, він так добре грає! — вигукнула місіс Венс. — Він такий кумедний, як ніхто!

— Так, газети його дуже хвалять, — сказав Еймс.

— Я певен, що всім нам дуже сподобається, — додав Венс.

Еймс сів поруч з Керрі і тому вважав за свій обов’язок бути до неї уважним. Його зацікавила ця жінка, така молода і вже заміжня, до того ж така гарненька; правда, це була тільки шаноблива цікавість. Цей молодик зовсім не був розв’язним дамським кавалером. Навпаки, він шанував шлюб, і його думки займали вродливі індіанаполіські панночки на відданні.

— Ви народилися в Нью-Йорку? — опитав Еймс, звертаючись до Керрі.

— О ні, я тут тільки два роки.

— Ну, то у вас було, у всякім разі, досить часу, щоб познайомитися з містом.

— Та де там, — відповіла Керрі.— Навпаки, воно для мене таке саме чуже, як і в перший день.

— Ви, бува, не з Заходу?

— Так, я зі штату Віоконсін, — відповіла вона.

— У мене таке враження, що більшість жителів Нью-Йорка переселилися сюди не так давно. Я вже чув тут про багатьох людей мого фаху, які приїхали з Індіани.

— А який ваш фах? — спитала Керрі.

— Я працюю в одній електричній компанії,—відповів Еймс.

Керрі підтримувала цю уривчасту розмову, в яку і подружжя Венс час від часу вставляло слово. Іноді розмова ставала загальною і переходила на веселі теми, і так вони непомітно доїхали до ресторану.

Керрі звернула увагу на елегантний і безтурботний натовп на вулицях, по яких вони проїжджали. їх оточували численні екіпажі і потік перехожих, а по П’ятдесят дев’ятій вулиці проходили переповнені трамваї. На розі П’ятдесять дев’ятої вулиці і П’ятої авеню яскраво палали вогні кількох новоспоруджених готелів, які пишним колом оточували Плаза-сквер. На П’ятій авеню, резиденції багатіїв, було ще більше екіпажів і чоловіків у фраках. Біля ресторану імпозантний швейцар розчинив дверцята екіпажа і допоміг їм зійти. Коли вони піднімалися по сходах, молодий

Еймс підтримував Керрі під лікоть. Ввійшовши до вестибюля, уже повного відвідувачів, вони залишили там верхній одяг і попрямували в розкішний зал.

Ніколи в житті Керрі не бачила нічого подібного. За весь час, що вони жили в Нью-Йорку, Герствуд, у якого було сутужно з грішми, не міг собі дозволити повести Керрі в такий ресторан. Майже неможливо описати ту атмосферу, що панувала тут, одразу даючи зрозуміти кожному, куди він потрапив. Ціни в цьому ресторані були такі, що відвідували його тільки багаті люди або гульвіси. Керрі не раз доводилося зустрічати назву цього ресторану в газетах, у дописах про танцювальні вечори, банкети, бали і вечері. «Міс такі-то й такі-то влаштовують у середу вечір у «Шеррі». «Містер такий-то дає сніданок своїм друзям шістнадцятого числа у «Шеррі». Подібні банальні повідомлення про «події» з життя вищого світу, які Керрі так любила переглядати щодня, дали їй виразне уявлення про красу і велич цього дивовижного храму гурманства. І ось, нарешті, вона тут! Вона піднялася пишними сходами, які охороняв високий, ставний швейцар, опинилась у вестибюлі, де стояв інший високий і ставний швейцар, і хлопчаки у формі оточили Керрі та її супутників, приймаючи палиці, пальта і все інше. І ось перед нею гарна зала, розкішно оздоблена, залита яскравим світлом, де їдять багатії. О, яка щаслива ця місіс Венс! Молода, вродлива, заможна, — у всякому разі, досить заможна, щоб приїжджати сюди екіпажем. Як чудово бути багатим!

Венс вів їх повз довгі ряди сліпучих столів, за якими відвідувачі сиділи невеликими гурточками. Свіжій людині одразу впадало в око, як упевнено й гордовито всі вони тримаються. Вогні електричних лампочок, що відбивалися в кришталі й дзеркалах, мерехтіння позолоти на стінах — усе це зливалося в такому яскравому блиску, що треба було кілька хвилин придивлятись, аби нарешті щось побачити. Білі крохмальні манишки чоловіків, яскраві убрання дам, діаманти, перли, пишне пір’я — все це сліпило очі.

Керрі йшла з таким самим гордовитим виглядом, як і місіс Венс, і сіла на запропоноване їй метрдотелем місце. Вона помічала все до дрібниць, помічала, як схиляються й прислуговують офіціанти і метрдотель, за що так щедро платять американці. Вигляд, з яким метрдотель відсував кожен стілець, рух руки, яким він запрошував сісти, — все це саме по собі вже варте було кількох доларів.

Тільки-но вони сіли, їхню увагу заполонила розкішна, марнотратна і цездорова кулінарія, люблена багатими аме-риканцями, що викликає такий подив у всього культурного світу. Величезне меню містило нескінченний перелік страв, достатніх, щоб нагодувати цілу армію, а ціни, які проти них стояли, показували, що про розумне витрачання грошей тут смішно й думати. Були тут на вибір десятки різних супів ціною від п’ятдесяти центів до долара, сорок сортів устриць по п'ятдесят центів за півдюжини, закуски, рибні й м’ясні страви по таких цінах, що вартість кожної дала б можливість переночувати в готелі середньої руки. Півтора-два долари, здається, були найзвичайнішими цифрами в цьому гарно розмальованому меню.

Керрі це завважила і, побачивши ціну смаженого курчати, раптом пригадала зовсім інше меню і той далекий день, коли вона вперше опинилася в хорошому ресторані в Чікаго у товаристві Друе. Усе це промайнуло за одну мить, ніби тужлива мелодія забутої пісні, і одразу зникло. Але в цю коротку мить вона побачила іншу Керрі — убогу, голодну, розгублену, для якої Чікаго був холодним, неприступним світом без притулку і без шматка хліба.

Стіни зали вкривали панелі: блакитні квадрати в пишних золочених рамах, з нагромадженими в кутках ліпними фруктами й квітами, над якими в ангельському спокої витали дебелі купідони. На стелі перепліталися золоті гірлянди, з’єднуючись в центрі навколо сліпучого грона електричних лампочок, перемішаних з кришталевими призмами і золоченими гіпсовими підвісками. Навоскована паркетна підлога була червонуватого кольору, а розставлені скрізь дзеркала — високі, блискучі, з шліфованими краями — відбивали обличчя, обставу, вогні десятки й сотні разів.

Столики самі собою не являли чогось особливого, але ім’я «Шеррі» красувалося на скатертях і серветках, так само як ім’я «Тіффані» [7] на сріблі й «Гевіленд» [8] — на порцеляні, а настільні канделябри, затінені червоними дашками, і відблиски стін кидали на обличчя й одяг химерне сяйво і надавали всьому якогось феєричного вигляду. Офіціанти ще збільшували атмосферу вишуканості й елегантності, що панувала тут, неповторно вклоняючись, подаючи, приймаючи, змахуючи; серветкою. Кожному відвідувачеві вони приділяли величезну увагу. Напівзігнувшись, схиливши голову набік, відставивши лікті, офіціант повторював:

— Черепаховий суп… слухаю. Одну порцію, слухаю. Устриці… звичайно, півдюжини, слухаю. Спаржа. Оливки… слухаю.

Та ж сама історія повторилася б з кожним, але Венс замовив для всіх, спитавши кожного, чого б йому хотілося. Керрі широко розплющеними очима оглядала присутніх у залі. Так ось він, нью-йорський вищий світ! Ось як багатії проводять дні й вечори! Її бідний маленький розум не міг не поширювати окремі спостереження на все суспільство. Кожна шикарна дама обов’язково повинна бути вдень у натовпі на Бродвеї, потім па денній виставі в театрі, потім, увечері,— в екіпажі й у ресторані. Скрізь — блиск і сяйво, екіпажі біля входу, лакеї, застиглі в чеканні, а вона, Керрі, позбавлена всього цього. За два довгих роки вона й разу не побувала в такому місці, як це.

Венс був тут у своїй стихії, як був би й Герствуд у минулому. Він замовляв супи, устриці, печеню, гарніри, не зважаючи на ціни, і звелів принести кілька пляшок вина, що їх офіціант поставив у кошику біля столу.

вернуться

7

«Тіффані» — найбільша в світі ювелірна компанія.

вернуться

8

«Гевіленд» — відома порцелянова фірма.