Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 2

– Сука! – вихопилося в Люсі само по собі. Вона не вкладала у це слово ніякого підтексту. Матюкнулася та й годі… Реакція на біль… Кожен має право…

– Це я сука? – обурилася Саша. Вона довела себе до такого роздратування, що, здавалося, вбила б Люсю на очах у молоді, яка вихлюпнула з приміщення, аби помилуватися двобоєм.

– Я не хотіла, – Люся взялася пояснювати Саші, що вона не її конкретно назвала сукою, що вона перепрошує, що випадково штурхнула Сашу, що не хоче битися, що їй боляче, що краще піти потанцювати…

– От бичка, – вигукнула Саша й зацибала навколо Жужі, як професійний боксер.

Біля дівчат зімкнулося коло, спочатку маса німувала, важко дихаючи одним гарячим подихом. Тоді хтось із натовпу гукнув:

– Надери їй зад!

Заклик підхопили інші. Хором загули, зашипіли й загигикали. Людмилі паморочилося в голові, але слова про те, що потрібно надерти зад, спонукали її до активних дій.

«Може, час дати цій дурепі прочухана? Сама бичка репана», – активізувалася ніжна таткова доня і рвонула в атаку. Заняття спортом, що вимагає гнучкості й концентрації уваги, допомогли обійти скам’янілу Сашу, ухилившись при цьому від трьох її ударів, забігти ззаду та прожогом застрибнути боксерці на спину. Жужа обхопила рукою голову Саші, ноги сплела в неї на талії й, удаючи наїзницю, застрибала на спині фаворитки знавіснілого натовпу. Молодь була в захваті. Плескали у долоні, свистіли й закликали Люсю до жорстокості.

– Ввали їй!

Саша метеляла у повітрі руками, але дістати до спаринг-партнерки не могла, бо та виробляла акробатичні трюки, чіпко причепившись до ворога ногами.

– Досить! – за кілька хвилин заверещала знеструмлена Саша.

– Давай! Давай! Дери їй волосся! – підбадьорювали з натовпу ті, що очікували справжньої крові.

– Припини! – крик Саші високими нотками розрізaв хоровий рев.

Люся, зробивши стійку на руках, вивільнила супротивницю від тілесних пут. Випроставшись, простягла ворогині руку для примирення. Та, бурмочучи, відвернулася від переможниці й почалапала до приміщення «Терміналу».

– Привіт, красуне!

Першою на голос озирнулася Катя. Була впевнена, що звертаються до неї. Відкрила рота, аби відповісти щось влучне, але прозвучала друга частина звернення:

– Навчиш мене таким прийомчикам? – промуркотів незнайомець, і Катя перевела погляд на подругу, яка досі стояла спиною до хлопця й не реагувала на його фрази. Катерина штовхнула Люсю ліктем і широко всміхнулася.

– Звичайно, навчить, такого хлопця гріх чогось не навчити, – Катею почало теліпати, голос її змінився, вона виструнчилася, неправдоподібно вигнувши спину й виставивши вперед декольтовані груди. Дівчина глипнула на подругу, побачила, що та лишається сумною, й додала: – Шкода, що ми йдемо… додому…

– То я вас проведу, – сказав хлопець у спину Люсі, а Катя, пропалюючи його поглядом, взяла на себе роль тлумачки Люсиних думок.

– Чому б ні, – защебетала. – Страшно йти по нічному місту ніжним створінням на самоті.

– Справа в тому, що це я боюся вештатися темними вулицями. От, думаю, класна охоронниця, може, погодиться мене супроводжувати. Коля, – простяг руку для знайомства, і лише тоді Люся повернулася до нового знайомого.

Коля

Микола з задоволенням розповів Люсі про себе й активно цікавився її життям. Казав, що приїхав із Мурманська, де працював на торговельному судні. Наче з книжки читав, оповідав про море, професію, друзів, інші країни, які, незважаючи на молодий вік, встиг відвідати.

– Греція! Греція! – декламував, сидячи в Люсі на кухні та сьорбаючи гарячий чай. – Там мені сподобалося найбільше. У Греції, уяви, – змінював інтонацію на еротично-інтимну, – уяви лишень: на пляжі, на звичайному міському пляжі дівчата без ліфчиків загоряють. Такі класні! Отакої статури, як у тебе. Маленькі, спортивні, з довгим волоссям. Лежать собі, ні на кого не звертають уваги. Наші хлопці, сміх один, виймають фотоапарат «Зєніт» і давай клацати, але так, ніби море знімають… Потім зробили фотки, то піврейсу було чим зайнятися.

Хлопець задумливо всміхнувся.

– Чим? – поцікавилася Люся.

– Чим іще можуть займатися хлопці, відірвані на шість місяців від землі з усіма її принадами.

– Ти також дрочив?

– Ні! – гордо відповів юнак, та Люся відчула брехню. – Мені цього не треба було, – поміркував. – На мене було кому западати.

– Ви ж без принад півроку… – не второпала Люся.

– На борту було дві жінки, – Микола говорив пошепки, хоча в квартирі окрім них нікого не було. – Одна – куховарка, інша – лікарка. Ну, до лікарки не підходь. Капітанова пасія. Йому в рейсах було не скрутно. З такою кралею… Висока, ноги від вух ростуть, білява, пихата до безбожності, вдягнена, як лялечка. Капітан із неї пилинки здував. Був у нас іще санітар. То він усю роботу лікарську виконував. Я сумніваюся, чи Галка взагалі мала диплом медика, – задумався, ніби лише зараз про це здогадався.

– А інша? – поцікавилася Люся.

– Інша – тьотя Вєра. З кухні.

– Тьотя?

– Ну так, тьотя. Їй тоді було років п’ятдесят, не менше. Стріляна морська вовчиця. Усе життя на суднах. Варила так собі. А вже як хто їй сподобався, той не дрочив на саморобні еротичні фотокартки.

– Тобто? – ніяк не могла в’їхати у сказане дівчина.

– Я б чогось поїв, – Коля волів уникнути пояснень.

– Варимо вушка? – весело прощебетала Жужа й побігла на кухню.

– Вушка? – не второпав Коля.

– Макарони! – почувся Жужин крик.

Люся вмощувалася спати, батьки бачили другий сон, а може, й третій, як задзвонив телефон. Подивилася на годинник. Перша ночі. Завтра на дев’яту на практику, до книгарні. «Якщо це Катька, я її приб’ю», – подумала й подріботіла у коридор до телефону.

– Алло! – незадоволено прошепотіла.

На тому кінці дроту мовчали.

– Алло! Хто це? – нервувала, дивлячись на зачинені двері до батьківської спальні.

– Я кладу слухавку, – й одразу виконала погрозу.

Постояла хвильку й посунула до свого дивана. На півдорозі знову задзенчало, Люся в один стрибок підскочила до апарата з дисковим набором та приглушено гаркнула:

– Да!

– Я з нею спав, – подав голос Микола.

– Із ким? – більше автоматично, ніж зацікавлено, запитала Люся. – З ким ти спав, Колю? – роздратовано перепитала. Замість відповіді – мовчанка. – Та мені все одно, з ким ти там спав, а з ким ні. Знаєш… ти мені більше не дзвони… Ти не в моєму смаку… Вибач…

– З тьотьою Вєрою, – Коля ніби не чув, що йому говорить Люся. – Вона хоч стара, та нас, молодих, любила. Хто їй сподобається, то може й не турбуватися.

– Колю! – благально промовила дівчина. – Мені до цього немає ніякого діла! Хоча ні, мені смішно, як уявлю собі, що ти злягаєшся зі старою бабою. Б-р-р-р.

– Я хочу, щоб ти знала про мене все, – наполегливо повідомив.

– Навіщо?

– Бо я тебе кохаю.

– Та невже? – Люсі залоскотало внизу живота. – І що далі?

– Я стою під твоїм будинком…

– То стій.

– Мені немає куди податися…

– До чого тут я?

– А ти двері відчини… Старі вже сплять?

– Вони не старі.

– Ну, предки…

– Вони мама й тато… Так, сплять, – мовила ніжніше. На роздуми пішла мить. – Піднімайся!

– Гайда на Пироговку. Там живе дядько мого знайомого. Старий поїхав на дачу. А Славко мені ключики дав, – Микола хизується зв’язкою ключів.

Коля і Люся разом майже місяць. Коля офіційний хлопець Жужі.

– Ходімо! – без особливого ентузіазму погоджується Жужа.

У квартирі бозна-чийого дядька Микола, роздягнувшись догола, гепається на розстелене ліжко. Люся з огидою зиркає на постіль, викликаючи зневажливу посмішку партнера.

– Чого ти? Ми на кораблях ще й не в такому спали, і нічого.

Зазвичай після отого «На кораблях… Коли ми ходили в море… В морехідці…» Люсі кортить запитати: «Коли це було й чи було взагалі?»