Заплакана Європа - Доляк Наталка - Страница 3

Пересилюючи відразу, дівчина роздягається швидко, бо кавалер горить, і влягається зверху на Миколу. Воліє втриматися на чоловічому тілі в такому положенні, аби жодною частинкою себе не зачепити пожовкле чуже простирадло.

Розніжені від пестощів закохані не сподівалися почути, як відчиняються вхідні двері. Молодята завмирають, дивлячись один на одного театрально округленими очима. За хвилину до власної спальні заходить, посвистуючи, огрядненький дядечко.

Свист зненацька припиняється, ніби свистуна хтось вдарив важким тупим предметом по свистку.

– Перепрошую, – запопадливо каже дядечко й додає: – А це сорок друга квартира?

Микола бере ситуацію в свої руки, подає голос з-під Людочки, яка соромиться глянути на власника сорок другої, лише світить старому в очі голим цупким задом.

– Ми від Слави! – майже пафосно проголошує Коля в надії, що чоловік усе зрозуміє й зникне на якийсь час, аби дати окупантам одягтися.

Натомість дядько починає усвідомлювати, на що перетворилася його цнотлива спальня, червоніє й жбурляє в закоханих пустим цебром, яке доти тримав у руці. Микола, як справжній джентльмен, ногою відбиває відро й накриває Людочку собою. Тепер хазяїн квартири має змогу розгледіти й хлопцеву дупу.

– От паскуда! Ану, забирай звідси свою брудну шльондру, – знавіснілий чоловік штурхає зашкарублими долонями Люсю й Миколу, які міцно обнялися.

– Та вийдіть ви! – волає Микола до дядька.

– Це я маю вийти? – обурюється той.

– Ми лише вдягнемося, – благає Микола, вибиваючись із сил.

– Ага! Шурхатися по чужих ліжках, жамкатися їм не соромно, а вдягатися їм соромно.

Чоловічий вереск врешті-решт набридає мовчазній Люсі. Голосно зітхнувши та від’єднавшись від Миколи, дівка йде сміливо на дядька, випнувши голі груденята. На стільчику, куди гепнувся очманілий старий, складена Жужина одежина. Дівчина витягає її з-під чолов’яги, ошелешеного спогляданням голої натури. Він був спочатку затих, роззявивши рота, тоді, підскочивши та зашарівшись, вилетів із кімнати.

– Більше ніяких хат! – сичить Люся, йдучи з Миколою по проспекту.

– А де ж тоді? На лаві? – кавалер саркастично посміхнувся, а потім дуже серйозно додав: – Але якщо ти бажаєш, то можна й на лаві.

Люся вирвала свою руку з його, пришвидшила ходу й, не оглядаючись, кинула Миколі:

– Досить! Не приходь більше до мене. Козел!

Між Гельсінкі та Стокгольмом

Тримаючи у руках чималий багаж, двоє молодих людей, які щойно випірнули з тоталітарного світу, стовбичили, мов більмо на оці, посеред вокзальної площі однієї зі скандинавських столиць, славетного міста Гельсінкі, колиски видатного фінського композитора Яна Сібеліуса – чи не єдиного всесвітньовідомого фіна.

Чоловік, Микола Бабенко, як людина, що вже колись принюхувалася до західного п’янкого повітря завдяки мандрівничій професії моряка, почувався трохи краще, ніж його дружина, на три роки молодша за нього 22-річна Людочка Бабенко, в дівоцтві Жужелиця. Вона-бо вперше опинилася аж так далеко від дому.

Гепнувши бебехами об охайний без жодної тріщини тротуар, молодик занурився у глевкі роздуми. Розгублена й водночас заворожена Жужа автоматично широко відкрила очі, не кліпаючи обдивлялася територію навколо себе. Її вражало розмаїття кольорів, глянець небачених донині автомобілів і чистота гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів. Легке гудіння в голові та пропасниця, що била зсередини (нерви не витримували високовольтного емоційного навантаження), супроводжували Людочку ще від потяга «Ленінград-Гельсінкі», з якого ця пара зійшла десять хвилин тому. Її страшенно лякав світ, що розстилався перед нею, такий відмінний від звичного їй радянського. Українка, що народилася та виросла серед сіро-синьо-брунатних відтінків розвиненого соціалізму, розгубилася, побачивши занадто пістрявий як для північної країни антураж. Фіни майоріли модними на початку дев’яностих жовто-червоно-синіми пуховиками – мрією кожної радянської модниці, фіолетовими та зеленими черевиками на товстих протекторах, які змогла б собі дозволити хіба що епатажна солістка гурту «Браво» Жанна Агузарова. Скандинави не зважали на холод й ходили без головних уборів, тішачи око Жужі білявими простоволосими головами.

– Так, – вимовив перше слово після висадки з потяга Микола, – я побіг по квитки на пором. Ти стій тут, нікуди не совайся!

Чоловік перевірив, чи не поцупили в нього дорогою гроші з кишень, впевнився, що все на місці, та помчав до блідо-рожевої будівлі, підписаної латинськими літерами «SILJA LINE».

Попередні плани цих туристів були доволі прості: гайнути по Балтійському морю поромом компанії «Сілья Лайн» до сусідньої Швеції, при цьому нелегально перетнувши кордон.

За роздумами про відмінності між сталою демократією та недорозвиненим комунізмом Людочка не помітила, як до неї ззаду підійшла літня фінка. Коли жіночка кахикнула, Люся стріпнулася, різко закинула до високої пані голову, аж неприємно хруснуло в шиї. Бабуся запопадливо зігнулася, усміхнулася та защебетала, тицяючи зморщеним пальцем у трохи зім’яту мапу міста. Українська туристка вибалушила на стару очі, як на примару, серце її запрацювало окремо від усього організму та почало вибивати шалений дріб. Бабуся торохкотіла щось на кшталт:

– Ейвет керро мітен саада…

Люся намагалася уважно вслухатися в подвійні звуки, напружувала лоба, зводила докупи брови, плекаючи надію, що від фізичної напруги бодай якесь слово стане їй зрозумілим. Та дарма. За хвильку перестала розрізняти будь-які звуки. У голові гуло, як на текстильній фабриці. Макітра стала важкою та сама по собі схилилася спочатку набік, а тоді підборіддям до грудей, відтак Людочка замість фінки споглядала власні обдерті черевики тридцять шостого розміру, а поруч бабусині «лижі» Nike десь сорок другого. Потім побачила, як бруківка зі свистом кидається їй у очі. Тоді відчула біль у щоці та лобі. Навкруги потемніло й стихло.

– Мі-і-і-ільте-е-е-е тунтуу-у-у-у-у… аутаа-а-а-а, – долинуло до Люди з темноти й ніби здалеку, і навіть здавалося, що голос лине з високої гори.

Поволі звук наближався й гучнішав, що означало: Людочка потихеньку приходить до тями.

– Що ти робиш, дурепо?! – раптом до фінського цвірінькання увірвався знайомий тембр і рідна мова.

Людочка, швиденько всівшись на бруківку, вмить уторопала: вона щойно лежала на гельсінській вокзальній площі. Вона довго наводила фокус, примружуючи та відкриваючи очі. Врешті, почала ворушити задубілим язиком, витискаючи з себе звуки. Почувалася так, мовби щойно випила кілька келихів червоного вина й устигла вже сп’яніти. Її слова адресувалися чоловіку, але при цьому вона впритул дивилася на сумки, біля яких сиділа.

– Не треба сваритися на бабцю. Вона не дурепа.

– Яка бабця? Ти мариш? Вставай! Розсілася тут. Хочеш, щоб поліція тебе підібрала? – Коля бентежився, роззирався злякано довкола, пеленгував, чи не біжать до них наряди фінської славетної поліції.

Людочка, перевівши подих, підвелася. Попри удар вона залишилася неушкодженою, лише трохи подерла ліву вилицю та лоба. Озирнулася, побачила бабцю, яка люб’язно чіплялася до іншого перехожого. Підстаркувата пані зиркнула на Люсю та помахала їй рукою.

«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.

– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!

Слово «пором» викликaло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.

– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».