Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 10

– Цікаво… Хто першим з нас помре? – зовсім спокійно запитала Марго.

Я промовчав, обійняв її за плечі. Вона вивільнилась і побрела попереду мене. Обернулась і сказала через плече:

– Пора в дорогу…

Тютя на той час викручував на даху кінотеатру рок-н-рол, а нам треба було брати пацанів. Зранку одні неприємності. І видавалося, що містом хтось лопатою порозкидав гівно. Я б облишив, чесно кажучи, і пацанів, і Тютю, але запара повна, хоч вішайся. Разом зі мною нас четверо. Троє – лубенські менти, з однаковими дебілкуватими зачісками хлопчиків-бодрячків, гостроносі, з широкими вилицями, кругленькими дірочками замість очей. Ще ті. Завжди готові відірвати людину назавжди від її життя, навіть не думаючи, має вона якусь провину чи ні. Але роздумувати над життям у нормальних умовах – це егоїзм. Слушна думка. У голові гуділо ще з учорашньої ночі, це значить, що Капленчиха вигнала паскудний самогон. Завітаю до неї після всього. Тож ми підійшли до кінотеатру і я сказав:

– Тютя, злазь, мені ніколи!

Тютя виписував рок-н-рол і вусом не вів, сучий кіт.

– Тютя, злазь!

Тютя або оглух, або вдовбався так, що очі закотилися під лоба. Ми ще трохи постояли і пішли до скверу. Пацани сиділи на лавці: курили, плювали через губу і навіть оком не повели. Вітер задував сильний, у закутках збивав прямо-таки з ніг. Бралося вже холодом і намітало жовтого листя.

– Здоров, – сказав я.

– Ага, – типу того відповів Пономарь і подивився на мене мов крізь скляні двері.

– Піднімайте сраки і пішли.

– Якого хєра? Шо ми, крайні? – почав Кабан.

– Кабан, заткнись, – гуртом видали пацани. Хтось дав йому потиличника.

– Забирайте їх.

Вітер то рвав, холодний, лютий як пес, то опадав, і робилося тихо, і я чув, як гули у дворах яблука, розбиваючись об металеві дашки сажків. Тютя перестав викручувати рок-н-рол і, звівши на переніссі очі, помітив нашу присутність: ми пройшли площу жовтого гравію, мізерну, що нагадувала гирло річки, але вичищену, мов мідний п’ятак, оторочену кучерявими кущиками споришу, далі попід поштою, і я, обернувшись, побачив, як розчаровано, наче дитина, яка хотіла бачити щось – ох – таке, Тютя махає нам рукою, наче на залізничному вокзалі прощається Нюся зі своїм коханим арештантом. Ми підходили до кахельного будинку райвідділу міліції. Над повітрозбірниками ворушилося повітря. Зелене, як дихання алкоголіка, у якого з космічною швидкістю атомів розщеплюється печінка. Хм. Непогане припущення. Гриша Силка, тобі б не ідіотів цих ловити… А… А… А… Витончена душа. Вітер напирав. Затихав, ляскав мокрою газетою об бруківку, знову розпочинав: гнав мокрі рвані газети, целофанові кульки, крутив мотузки пилюки з боку автостанції і сірого коржа ринку, з білими ребрами динозаврів торговельних павільйонів.

– Буде дощ, – сказав лубенський мент з намащеним чубом, показуючи, що в цих справах розбирається.

– Заводь до мого кабінету, – сказав я, а на душі зробилося паскудно, як на початку дня. Я не знав, з чого починати. – Слухай, Пономаренко, а де твій борень Ульяненко?

– Не знаю, – не повертаючись до мене, звично кусав щоку. Один з ментів ударив його кулаком у праву щоку. Кабана ударили в правий бік, чітко. Той присів, обіпершись об коліно. В одну мить усі ощетинилися, стали пліч-о-пліч, прийнявши бойову позу ірокезів. Лубенські менти припинили. У того, що бив, за давністю часу імені його не пригадаю, з’їхала кепка, і він марно натягував її на свою черепушку.

– Прєкратіть! Прєкратіть! Прєкратіть! – задув я у свою горлянку, але було надто пізно. Менти, фуркаючи у повітрі дубинами, посунули на пацанів і запрацювали кийками дружно по горбах і головах. Хлопці не билися, просто, прикриваючись, відходили до безпечного місця. Я розумів, що ще кілька кроків – і буде погано. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося запихати пацанів до камери, витягувати з тихого місця у гіркий вуркаганський запах сечі, невипраного одягу. Вони були не найгіршими, але такі завжди залазять свині у сраку. Хоча час показав, що такі і вибиваються в люди, як

і часто потрапляють у халепу. Час показав зовсім протилежне. Я важко дихав, і мої тонкі, натреновані у спорті ноги підгиналися. Паскудне ранкове передчуття таки справджувалося, але щось гріло мою черепушку, що це тільки початок. Пацани, вилаштувавшись півколом, підтягувалися до крихітного будиночка побуткомбінату, а потім один за одним шмигонули між купи трухлявих колод, що, не менше й не більше, нагадували мініатюрну Джомолунгму в нашому місті. Я тільки стояв і дивився на гончих, що у шпарини та дірки трухляччя, виставивши бабські сраки, намагалися розгледіти, колошматячи дубинами, підіймаючи рудий порох. Один говорив: давай ось так, інший, акробатично викрутившись, пропонував ще одну версію. Ще інший, засунувши голову між колод, верещав, мов приблудний собака. Третьому сміливцю поталанило найбільше: для колоди, яка придавила лубенському менту башку, довелося викликати автокару.

Опале листя пливло поверх сірих спин риби, а вона разом з рибами. Її довге тіло летіло під тонкою плівкою води стрімко, билося об рибу, і вони були поєднані однією силою попід падалишлім листям, сонячне проміння переламувалося об їхні тіла; вони пливли, розбиваючи сині стовпи сонця, несподівано стаючи єдністю, холоднокровні – від цього пекло радістю в грудях, – чужі до навколишнього. Це було потворно, і красиво, і спокійно водночас. І пізніше, коли вона випірнула з води, гойднувши грудьми і струснувши по-собачому головою, розсипаючи віялами крапельок воду, розгортаючи листя руками, і, вийшовши на берег, нахилилась, щоб підняти пухнастого рушника, я подумав про втрату, яка сидить трутнем з народження, прориває виразки. Коли вже лежатимеш навзнак, тобі буде все одно. Ти втрачаєш і гадаєш назавжди. А того дня я лише почув її подув, солодку втрату, прищеплену до листка душі, словом, ти можеш нею управляти. І ще пізніше – того ніколи не існувало. Як не існувало крапель від дощу, а була злива. Риса всього. Принаймні ми так говоримо, коли зробимося старими, і наші жорна не перетруть їжу й око оскляніє… Хоча в тому часі все пропливало сонячною долиною нашої країни, частково для мене, але не для Марго. Тому в неї целулоїдні очі, відсторонений погляд. Пацанячі мізки, сказав би убієнний Жора… Опаловий гриб піднявся на бірюзовою водою. Вона випірнала, широко розгрібаючи скляну чистоту води, з сірими парашутиками кульбаби над куцими хвилями, а коли вийшла, стояла зовсім гола, з задертими від напруження грудьми, лише червоні кола навколо брутально нагадували, що перед вами жінка. І я думав о тій порі про втрату. Про її думки, про її почуття – мені не хотілося. І ще пізніше, коли вона довгою золотистою рибиною лежала, притиснувшись до мене, наче маленька єврейська принцеса, вигнана з дому. Тоді я відскакував і міг годинами спостерігати її рухи, як вона гризе ніготь. Марго покусує травинку, дивиться зеленими очима. Так, погляд у неї був особливий. Марго у малолітстві своїм мріяла про Маямі, Ніццу, Боба Ділана, а лишалися штопані, з бабською бубною, рейтузи. Навколишні, які огиналися у фатальному майбутньому, зникали, щоб ніколи не повернутися. Марго більше не відчувала, але не тому, що молодість у цій країні – гнилозуба. Що там було у помаранчевих очеретах? Нам треба було відчувати, але Марго втискала голову в плечі і мовчала… Небо пливло рівно, спокійно лягало чистою рікою, і наше озеро видавалося калюжею. Тіні, завжди сполошені, рябіли, повзали під нашими тілами, і світ, до озонового подиху чистий, як дитяча долоня, лягав перед нами: чистий степ, без жодного людського руху, жодна дорога не різала його, хмари, коли потягнутися, можна торкнутися їх вологих, розтріпаних і змарнілих боків пальцями, – і все це вело кудись, гублячи нас, лишаючи нас на цьому горбку, мовби вічність нахилилася і заглянула нам в очі. Так, попіл надійно приховував втрату і правду. Ми лежали на пагорбах, де вмерли віки, зламавши ноги об ці неприступні гори валунів, глини і води, з морськими водоростями, річковими чайками. Пізніше вона віддаватиметься з голубиною покірністю, я не чутиму запахів, звуків. А коли лежатиму проти неба під сонцем, вітром, під листом, що сипатиметься додолу, розумітиму, що думки мої далеко від неї, і взагалі, я не думаю ані про неї, ані про те, що трапилося цим серпневим днем. Через багато років я назву це Провидінням. Саме так… А зараз ми зупинилися в невеликому будинку у два поверхи: з цієї гори починався заповідник, який би нагадував глушину, аби там не пробігали брунатні, з обідраними боками лосі, а від поселення вітер не доносив свіжий запах прісної води і риби. Дикі непролазні хащі, з озерами, де кишма кишіло рибою, яка тут не була прописаною, і взагалі, подібні сорти уминали за дві щоки десь на японських островах. Цю рибу ласувала місцева, і не лише, знать. Це могло мене насторожити, але я був надто молодим, щоб думати про такі речі.