Ангели помсти - Ульяненко Олесь - Страница 11

Я думав: якого біса, що може тут приваблювати, ну, нехай будинок, а не оте гадюччя, бородавкуваті жаби. Цю частину на півострові розчистили для місцевої знаті, що приїздила пополювати, порибалити, випити горілки, м’яко кажучи. З ними приїздили їхні німфи. Слово «трахатися» – це не те слово, що його можна тут ужити. Це навіть не оргія, а простий відпочинок. Іноді у цих одутлих типів підіймався стручок. Тоді вони пишно називали це оргією. Але на ті часи це було вершиною шику: телефон, сауна, басейн, телевізор з відеомагнітофоном. Цей комфорт смердів затягнутою смертю. На цих речах я розумівся. Але всі ці предмети видавалися мені недоречними серед піску, вітру, води. Риба у воді лежала ліниво на сонячних плямах, тільки ворушила хвостами і водила зеньками. Рибі було якось однаково: чи ріжуть тут кого, чи трахаються, що аж сперма розлітається на меблі. Звісно, говорило сумління, це сон, не що інше, як сон. Людині треба все усвідомити в далекій юності, але навряд чи це допоможе жити, – крізь дрімоту, крізь випари гарячого тіла Марго проясняється думка. Я відкрив очі. Марго лежала поруч, розкішно розкинувши ноги: впалий живіт, тонка талія, слоновий колір шкіри. Світ нерухомий, але щось невблаганно в скронях гуло, наче відходили від пристані кораблі. Тільки риба в озері повистромляла голови, хапаючи безкровними губами повітря… Марго ловила ротом мій, широко відкриваючи, великим ротом. Пурпурове полум’я сонця стояло на пагорбах, а ми й не думали нікуди їхати. І так весь час, доки не пішли дощі. Марго переодягнулася у зелений джинсовий костюм, просиджувала під широкою сосною за білим мармуровим столиком, майже не розмовляючи зі мною, з тим же нерухомим поглядом, у якому не було ані печалі, ані смутку, ані задуми, притаманної дівчатам у її віці. Так, начебто вона бачила і знала все наперед. Марго підійшла, пригорнулася, постояла так, наче вираховувала хвилини, прожиті чи ні, і знову сіла за столика під кудлатою сосною. Але наступного дня була сильна злива, і вона перебралася в будинок, що підпливав водою і туманом. Марго сиділа до ночі, а потім, як сутінок чарівною кривою вирізав дикі для цієї місцини предмети, перебралася до мене під пледа, скрутившись калачиком, і я більше нічого не чув, лише серце у неї билося, мов далекий дзвін, а я нічого не запитував, проводжаючи нічні тіні, слухаючи, як дощ ріже стіною, обламує віти. І світ ніколи більше не видавався мені таким пропащим і близьким. Поцілувавши Марго у скроню, я засинав, лишаючи позаду ще один день. А зранку мене підірве, засинаючи, думав, і я подамся блукати лісом, можливо, це не так давитиме на Марго. Саме так… Саме так… Саме так і трапилося – я вийшов о шостій ранку і пішов лісом, що, наче тисячі зубочисток, стримів у малиновому сиропі світання. Дощ ущух, і вже десь близько восьмої почало припікати. Ліс – те неприємне, те страшне, що я міг уявити у своєму житті. Я йшов між відполірованими коричневими соснами і думав про Марго, не обов’язково так, як усі уявляють: обличчя, очі, шкіра, запах. Взагалі, я думав про Марго, наче про розтягнутий, відразу за сосновим лісом, простір, там, де вона зникала: у набігаючих хвилях, з іграшковим сонцем, білими будинками, шкаралупами барж і річкових суховантажів. Тут була інша Марго, і вона присутня, і її ніяк не позбудешся, як не витруїти думки, що між нами все закінчилося. Зараз я не міг думати саме про це, наче вона не відбулася, не проявилася, як чорний негатив у розчині зелених, відкритих у світ очей, заґратованих віями. Потім мені зробилося тоскно, і я побрів уздовж берега, намагаючись здогадатися, від чого ця сіра туга, як у передчутті чогось, що ніколи не відбудеться, а буде лежати перед немислимим зором сірим ландшафтом, де немає горизонту. В ті години мало що змінилося: від моїх вчинків думки лише затекли у безводну гавань і утворили лагуну, куди прибивалося чуже сміття, котре я викидав, але маю надію, що туди не заходила Марго, навіть тінь її. Але вона буде приходити, стукатиме у двері й дивитиметься своїми нерухомими зеленими очима на чужий дім, з гладким дахом халабуду. І так рік за роком, століття за століттям, доки цей крихкий прихисток людського безглуздя не розлетиться на дрібненькі шматочки білими світлячками, важкими і бездомними крилами ночі, без кінця і краю. Колись у дитинстві з приятелем ми забавлялися такими штуками: не пили по три дні води, залишаючи повний стакан стояти на ніч. Чи ми так намагалися загартувати волю, чи справа в дитячих запалених залозах, які проривали шлях до дорослого життя, обумовленого суспільним Шалманом під назвою екгрегор, останнє слово у мене асоціювалося з садомазохізмом. Але можна визнати: це пішло на користь. Не тому, що в дорослому житті нам менше хотілося пити. Ні, стакан води у спеку був у дорослому житті бажанішим, ніж тоді, але лишився вилинялий, як шкільна промокашка, досвід: не рви задарма задницю, коли не отримаєш нині того, чого бажаєш. І ти вже наперед знаєш, де і коли вип’єш той стакан води. Так і з Марго. Вже тоді, починаючи дорослішати, я намагався брати її маленькими ковточками, наче боячись нікому не лишити. Ось так. Навіть через багато років з жалісливим презирством я дивлюся на тих, хто цим не скористався. Так мало бути, так має бути… І, напевне, це все паскудно угніжджувалося у моїй голові, коли я брів уздовж штучного моря до білих квадратиків будиночків. Я ще рипався, щоб зовсім не втратити Марго, хоча не знав справжньої причини. Я підійшов до будки, здається, з написом «Лаванда» чи «У моряка», з двома білими столиками, обшарпаними парасольками. У віконці продавець світив писком і двома рядами зубів. Бармен, офіціант, продавець – в одній особі. Мухи гуртом засирали йому голову, і він всьорбував у свою пащу в’язке післядощове повітря разом з комахами, готовий проковтнути мене, потім парасольки і столи. Я замовив каву, сів спиною до нього. Просидівши хвилин з п’ятнадцять над його пійлом, несподівано почув голоси. Я повільно розвернувся одним боком до кав’ярні і став спостерігати за купою циганських дітей. Трохи далі – троє жінок. Чорного кольору спідниці з чистого шовку. Одна вхопила на руки дитину, що хвицалася і верещала, доки не отримала гучного, як на боксерському рингу, ляпаса і замовкла. Жінки були з багатої родини. Вони носили масивні золоті кульчики. А в найстаршої висів великий, з одного шматка, литий хрест. Я їх упізнав відразу. Одна, та, що старша, носила золоті масивні ланцюги на щиколотках. Вона – коханка вождя. А вождь мешкав на Кобищі, тобто у Хоролі. Поява цієї сімейки аж ніяк не підняла і без того паскудного настрою. Менша, Лейла, красива, з гнучкою талією тварини, признана крадійка, хоча за руку ніхто її не спіймав. Несподівано, як завжди у випадках небезпеки, мою спину густо покрив холодний піт. Я прожогом випив пійло, що називалося кавою. Спробував зібрати думки, вірніше, дістати з усієї каші хоча б одну здорову. Тоді я встав і обійшов грибок у пошуках туалету. Щасливий ловець мух повернув голову, замахав нею, що означало, мовляв, можеш відлити тут, ніякий собака не бачить, ну, як і належало в цих краях. Свій пацан, майже в дошку. Я відливав і очима відміряв відстань до пагорба, обліпленого білими, як гриби, капелюшками дахів. Відстань від Лейли – відстань до моря. Якщо побігти, то точно викличеш занепокоєння, якщо стояти отак з пісюном, то Лейла впізнає чи мене, чи пісюна, яка різниця. Потім я почав думати тверезо: якого фіга лякатися, нема нічого страшного, але цигани, наші цигани просто так не з’являються у чужому місці, в таких глухих кутках. Нарешті мені обридло протирати свої мізки, і я повільно, наче ковбой, рушив до гори, а ловець лохів, мух і ще чогось горлопанив мені у спину. Я скоро дійшов до гори, цього разу з КП, що був порожнім, тільки вищав ВЕФ і сонце плавило його поверхню. Мені збрело в голову заглянути туди, але я передумав і взяв курс прямо на наш з Марго будиночок. Відразу за КП йшла бетонована доріжка, сіра і безлика, за ніч засипана дрібними сосновими гілками, ганчірки туману висіли нерухомо у повітрі. Далі ще видно кілька будинків за зеленими ворітьми, кованими та добротними, з амбарними навісними замками. Приймач вищав і видавав мішанину звуків, що дратували, і я віддалеку вловив наростаючий головний біль. Не інакше це мене тоді здивувало: відсутність охоронника і неналаштований приймач. Я повільно побрів на гору, з перших кроків розуміючи, що Марго повертається, легким привидом, а потім усе реальніше і реальніше. Самотній крук помуркував у низькому небі, повільно плив, поклавши крила на повітряні потоки. Мене не дратувало безлюддя, як завжди. Але зараз мені кортіло бачити Марго, навіть ту Марго, зі спрямованим у простір холодним зором. Несподівано я почав вишукувати у пам’яті предмети: незграбний електронний лічильник з велетенськими зеленими цифрами, з часом, що застряг на травні місяці, дорогий коньяк, здається «Кюмель», Саманта Фокс, кілька книжок, колода карт з голими бабами. А тоді вже Марго, з підтиснутими до підборіддя колінами. Я закурив і подивився на озеро, що лежало навпроти, засипане бордовим листям, і здавалося так, наче то була осінь, тягуча і паскудна, як і водиться в цих краях, коли серед серпня місяця несподівано робиться холодно, а в літніх людей ломить потилицю. Хоч це не південь і тут вітри холодні, не такі, як там, де проходить добра частина мого життя. Холод пробирав від ніг до живота і далі. Я озирнувся: машина стояла на місці, але дверцята відчинені. Будь це з іншою жінкою, я б не насторожився, але з Марго не так, сам не розумію чому.