Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 13

– Я так люблю… Я люблю тебе, Марто… – Ліза мізинцем торкнулася Мартиного мізинця на знак примирення, і вони мирилися, як діти, зчепившись пальцями, волоссям, запахами…

Вони пили й розмовляли. Мовчали і слухали. Мастили одна одну, захищаючись від підступного полуденного сонця. Ніжна шкіра Лізи вперто не хотіла засмагати, тільки ставала рожевою.

– У своєму червоному купальнику ти стала схожою на креветку, – сміялась Марта. – Може, ходімо? Тобі вже, певно, досить.

– А ось і не досить. У нас якось усе навпаки. Руді зазвичай не дружать із засмагою, а брюнетки – смагляві. Не піду, доки не стану хоча б такою, як ти.

– Ну й печись на здоров’я. Тільки тоді не стогни вночі, що все болить. Ти наче вперше, їй-бо!

– Думаєш, я часто кудись вибиралася? – Ліза зняла окуляри і примружилася. – Тим паче дупою світити серед оцих тіл. Знаєш, я колись у натовпі з бридотою подумала: не люблю людей, вони ворушаться!

Марта дзвінко засміялась.

– А по-моєму, це не смішно.

– Звісно, це діагноз. Тобі треба лікуватися. Якби не я, сиділа б у своїй норі над чужими дипломками…

– Слухай, рятівнице, а де ти вчора цілий день сиділа? Чи тільки я тобі маю про все повідомляти?

– О-о-о… Я вчора таку статтю писала! Якраз моя болюча тема.

– Мужики – козли?

– Тобі тільки мужики в голові! Я писала про скандал у дитячому будинку-інтернаті для дітей з тяжкими порушеннями…

– Здається, я знаю, про який дитбудинок йдеться. Останнім часом ЗМІ виявили жваве зацікавлення щодо ситуації, яка там склалася. То знайшлися спонсори й волонтери?

– Прокуратура завершила перевірку, й було виявлено деякі адміністративні порушення. Але дітей голодом не морили. Волонтерів будуть пускати до дітей, особливо до тяжкохворих. А також відремонтують дах, побудують ще один корпус – для інвалідів.

– Ось бачиш, не все так погано!

– То так здається на перший погляд. Але ж ніхто не звертає увагу на основну проблему дитячих будинків.

– Яку проблему?

– Я знаю цю систему зсередини. І навіть спонсори тут безсилі. Їжа, догляд, медичне обслуговування – це не рятує від страшного діагнозу – порушення індивідуальної прив’язаності у дитини. Такі діти ростуть психічно нездоровими.

Ліза з підозрою подивилася на Марту. Чому вона так говорить? Виходить, що в неї теж можуть бути психічні розлади, або вона, пройшовши крізь пекло системи, змогла вистояти й не зламатися.

– У мене, на щастя, хоч деякий час був зв’язок із матір’ю, хай би якою вона не була, – продовжувала Марта, ніби вгадуючи Лізині думки.

– Але ж… деяким дітям таки вдається потрапити до прийомних батьків чи хоча б опікунів?

– Часто це трапляється занадто пізно. Через тривалу відсутність зв’язку дитини з близькою людиною відбувається відмирання тих клітин головного мозку, які пов’язані зі здатністю розуміти себе, інших та встановлювати індивідуальні взаємини. Якщо таких стосунків давно не було, то потім спостерігаються гострі проблеми з поведінкою, з чим стикаються уже прийомні батьки. Це діти, які підпалюють, утікають, крадуть, виявляють немотивовану агресію. І в нашій країні звинувачують передусім батьків. А це насправді результат утримування дитини в притулку. Потрібні кваліфіковані спеціалісти, які б могли знаходити індивідуальний підхід до кожного вихованця.

– А волонтери?

– Вони часто дублюють роботу нянь та санітарок. Завдання волонтерів – це не підтирання носів, а якраз установлення індивідуального зв’язку. Тут іще неабиякі здібності треба мати!

Ліза хотіла запитати, чи сама Марта мріяла потрапити в хорошу сім’ю і що вона відчувала там, у іншому світі, де всі ходять по шнурочку, їдять, сплять і живуть за розкладом. Але не хотілося лізти Марті в душу. Як захоче, сама розповість.

– Я бачила дітей, що в три роки важили сім кілограмів. Це страшно, – Марта дивилася в одну точку, певно, заглибившись у провалля чорних спогадів. – То були ходячі кістяки, наче з концтаборів. А деякі з них не вміли навіть ходити. Фінансові, матеріальні, людські ресурси – безсилі. Тобто не мають сенсу.

– А що має сенс? Людське тепло, так. І добре було б знайти можливість якомога більше дітей влаштувати в сім’ї.

– Або повернути.

– Тобто? Повернути туди, звідки врятували?

– Ситуації різні. Буває, і в сиріт знаходяться кровні родичі. Врешті, що ти знаєш про це? Ти жила як у Бога за пазухою, слухала казочки…

– Ти мені заздриш? – Ліза відчула, як до скронь приливає кров. – Та за мною по п’ятах ходили, наче я смертник! А знаєш, якою ціною мені далася свобода?

Ліза злякалася того, що сказала. А саме слова «свобода». Так, наче сама не зрозуміла, що мала на увазі.

– Здогадуюсь! – цинічно вколола Марта. – Мабуть, через шантаж.

– Певною мірою – так. Але тепер вони кожного дня чекають, коли ж у мене буде особисте життя, бажано з ідеальним лікарем-опікуном. А ти знаєш, як мама верещала у слухавку, щоб я нікуди з тобою не їхала? А як вони зреагували на…

– На що?

– Та неважливо. – Ліза почала вже думати, як би краще змінити тему.

– Ні, ти вже говори, коли почала. Вони не хотіли ніяких квартирантів, так? Тим паче квартиранток?

– Я цього не сказала.

– Ну, Лізо, я ж не дурепа. Коли хочеш, можу хоч сьогодні виїхати.

Ліза сумно глянула на порожню пляшку – пиво швидко закінчилося. Вона не знала, що відповісти Марті. Але знала точно, що не готова припинити стосунки з нею.

– Я не зможу без тебе, Марто! Живи зі мною скільки завгодно. Якщо батьки збунтуються, винаймемо квартиру. Ми потягнемо, правда ж.

– Та куди ж ми дінемось! – Марта хотіла обійняти й притиснути Лізу, але, озирнувшись довкола, зупинилась. Натомість провела пальцями по Лізиній щоці. – Ти така щаслива, Лізко! Ти дурненька, нічого не розумієш…

– А що потім трапляється з ними?… – спитала Ліза майже пошепки, ніби збиралася почути таємницю.

– З ким, кицю моя?

– З дітьми, тими худенькими, які лишаються. І ростуть там, у «системі».

– Багато з них не може адаптуватися у відкритому світі й закінчують життя в закритих психоневрологічних закладах.

Вони сиділи, длубаючи ногами пісок. Кожна думала про своє. Ліза хотіла запитати в Марти про матір, але знову не наважилася. Марта жувала фісташки й дивилася, як верескливі діти з розгону стрибають у річку, а їхні батьки на березі глушать горілку, закушуючи шашликом. У воді ненаситно цілувалась якась закохана парочка, і Лізі теж захотілося зайти у воду. Просто взяти Марту за руку і теж так безсоромно цілуватися. Тіло її горіло. Нахабний голуб, почувши запах фісташок, підійшов близько до дівчат і, мабуть, не хотів відступати без поживи. Ліза плеснула в долоні, та це не допомогло.

– Марто, давай уже збиратися, я спеклася остаточно.

– Та чого ж ти їх так боїшся, врешті-решт!? – Марта кишнула на голуба, пожбурила в нього камінцем, і він неохоче дислокувався до сусіднього покривала.

– Я не боюсь, мені гидко!

Лізі на мить здалося, що вона змерзла – аж до самого серця.

– Ну, пірнемо наостанок! – скомандувала Марта.

Ліза погодилася, і вони побігли до води, здіймаючи бурю піску, як діти. На них сердито озиралися лежачі «пляжники».

Марта в минулому житті була фонтаном. Або вогнем. Але, попри внутрішню стихійність, її охайність вражала. Ще першого дня вона попросила виділити їй невеличку шафу, і всі її нехитрі речі відразу рівненько розмістилися на полиці вгорі. Дещо вона повісила на вішаки. Одягу в Марти було небагато, а більше всяких шкатулочок, мішечків казна з чим, книжок, блокнотів та якихось папок. І дві нижні шухляди, які Ліза залюбки їй звільнила від свого мотлоху, якраз заповнилися Мартиними дрібничками. Але то були недоторканні штучки. Ліза не хотіла нічого в неї випитувати. І в паспорт їй не заглядала. Тим паче не порпалась у речах. Сама здивувалася своїй наївній довірі. Але якось зловила себе на думці, що буде, як Марта коли-небудь захоче піти. Жила ж якось без неї. А тепер, випадково прокидаючись уночі, вона завжди торкається Мартиної спини або плеча – і, впевнившись, що вона поряд, заспокоюється й засинає. З того часу, як вони почали жити удвох, Лізу перестали лякати аноніми. А може, ніхто й не лякав її? Може, то були лише збіги? І якби в її житті не з’явилася Марта, вона б потрапила до психлікарні.