Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 14

Їхні спільні дні були схожими на кадри кінострічки. Ось виходить із лазнички задоволена, як левиця, Марта, і теплі краплини стікають вниз її бронзовою шкірою. Але чорні босоніжки на непристойно високих підборах натякають на те, що левиця не проти погратися. Вона любить ходити голою і навіть увечері не дивиться, чи закрите гардинами вікно. Їй байдуже. Під впливом вологи її волосся стає геть кучерявим. Ліза сидить на розкладеному дивані, обіпершись спиною об стіну, тримає тарілку з полуницями. Марта підходить, сідає поряд і… в її руках раптом з’являються китайські палички.

– Марто, ти збоченка!

– Витончена збоченка! – каже Марта, стискаючи паличками соковиту полуницю.

Підносить собі до губ, облизує. Потім пропонує Лізі. Але Ліза вже звикла до таких ігор. Вона намагається вихопити полуницю, щоб з’їсти, а Марта не дає – дражниться. Врешті, коли Ліза таки затискає зубами напіврозчавлену ягоду, червоні цівки біжать її підборіддям і скрапують за пазуху. Марта заводиться, не витримує й одним порухом зриває з Лізи легенького халатика, починає злизувати сік із ніжних, збуджених груденят, хай не надто пишних, але чутливих.

– Марто, що ти робиш зі мною… Зупинись, Ма… – Ліза захлинається гарячими хвилями задоволення, що підступають звідусюди, душать хаотичні зародки слів, зривають дихання, обпікають губи і напружені, ніби перед вибухом, темні пуп’янки на грудях… Раптом жар охоплює її всю, концентруючись поміж стегнами, оскаженіла Марта лиже, кусає, смакує її збуджене тіло, і Ліза вже не може більше стримуватись… – Зупини-и-и-ись… я прошу тебе… Марта невблаганна. Вона зривається з місця, знаходить пасок на стільці, швидкими рухами намагається зв’язати Лізі руки:

– Мовчи, мовчи, моя солодкаво-солоненька Лізонько!

Вона боляче натискає коліном Лізі між ніг, і Ліза, вигинаючись, уже не стогне, а дико, по-чаїному, верещить – чи то від болю, чи від нелюдської насолоди.

– Мовчи, сучко! Заткнись, моя хороша! – Марта стає схожа на розбурханого дракона, дихає жаром, давить, нависає над Лізою, ляскає її по щоках і цілує, а потім знову періщить ляпаси. Тільки лакована шкіра її босоніжок хижо виблискує…

– Ма-а-арточко, Ма-а-аррррррррто-о… Я більше не мо…

– Я зараз рота тобі скотчем заклею, шалаво!

Марта, глибоко дихаючи, пірнає у її розквітлі принади, язиком розгортає шовкові складочки, поринає у маленькі ритмічні вибухи запаморочливого кайфу. Ліза плаче, здригаючись, і щасливі сльози гаснуть у червоному розмаїтті покривала. Марта, розігнавшись, раптом зупиняється… Їй подобається чути благання. Такими зупинками вона вкрай виснажує Лізу. Але замість того, щоб продовжити, довести все до заключного солодкого моменту, вона встає й однією ногою наступає Лізі на живіт:

– Ну що, стерво, хочеш мужика?

– Не хочу… – ледве озивається знесилена Ліза.

– Хочеш дитину народити від самця, зізнавайся, – колючий підбор впивається вже нестерпно.

– Допоможи мені, заради Бога… Заради нашого Бога – твого й мого, допоможи…

Марта опускається, плескає Лізу по стегнах, по грудях, спочатку легенько, а потім – дужче, але Ліза вже не озивається, лежить, заплющивши очі, тільки видно, як коливаються її груди – це значить, вона ще жива…

– Ну шо, всьо, бля, стіна? Ей, мать, повертайся, ти нам потрібна! – Марта вже ніжніше термосить Лізу, щипає за щоки, аж доки та не розплющує очей. Потім кладе долоню на її ображену «кицьку» й кінчиками пальців знову ворушить вогонь, але полум’я уже рівне й розмірене… Нарешті Ліза вигинається й протяжним стогоном знову розбурхує у Марті звіра. Марта розв’язує їй руки:

– Ну давай, помстись мені, чуєш! Помстись, курво! Я тобі наказую! Ти пам’ятаєш наші празькі ночі?

Ліза, трохи віддихавшись, слухняно стає на коліна й обціловує Мартин живіт, потім цілує ноги, навіть підбори не оминає губами. Коли вона нарешті переходить до найвідкритішої частинки Мартиного тіла й ніжно починає мститися, відчуває, як Мартині пальці вплітаються їй у волосся і шкіра голови страшно щемить, але, якщо зупиниться, Марта її просто уб’є, або ще гірше – не пробачить. Здається, їхні рухи застигають і нарешті настає омріяна вічність, а дурнуваті демони заглядають у шибку та подають на таці темряву. Полуниці, розсипані по підлозі, горять від сорому й нагадують, що рано чи пізно настане час збирати каміння. Але ні Ліза, ні Марта не поспішають наводити лад. Вони лежать, почуваючись воскреслими. Марта виводить паличкою химерні ієрогліфи на Лізиній спині.

– Відгадай, що я написала?

– Мабуть, щось непристойне.

– Ти геть чутливість втратила. Давай ще раз! – Марта з сильнішим натиском креслить літери, але Лізина шкіра пеком пече. Вдається відгадати лише кілька літер: я, с, о, т, а.

– Я – висота. Так? – шепоче Ліза. – То я ж не заперечую. Будь собі на висоті, тільки спускайся іноді на землю, до мене.

Марта крутить головою. Знову повторює рухи паличкою. Цього разу чітко вимальовується слово, тобто речення, що раптово примушує Лізу здригнутися: «Я – сирота». На це неодмінно треба щось відповісти, але Ліза не знаходить слів. Натомість повертається, бере паличку і виводить на Мартиному животі «Я з тобою». Марта схоплюється, поривається йти, але, наступивши на полуницю, послизається, падає і проклинає все на світі.

Успішно здавши роботу, Ліза вирішила відвідати кафе, випити чаю, побути на самоті, подумати. Вона не хотіла нікого з собою брати, але мала необережність сказати про свої плани Максимові. Той одразу «впав на хвіст», пропонуючи поїхати в «Лотос» – нову чайну, яку варто було відвідати, зважаючи на її оригінальність. Від алкоголю Ліза відмовилася з самого початку, бо в неї зранку боліла голова, а Максим був за кермом. Вона довго вагалася, їхати з ним чи ні, і, врешті, зізналася собі, що таки бажає його присутності. І навіть подушечка жуйки з його долоні увібрала в себе енергію цього чоловіка, тому Ліза довго тримала її під язиком.

– Тільки обіцяй, що на тему нашої роботи – ні слова! – попередила Ліза.

– Спробую. Ще є якісь табу?

– Поки що нема. А далі видно буде.

Він відчинив дверцята автівки й жестом запросив її сісти. Так колись у дитинстві факір запрошував її зайти за темну ширму, де з нею мало трапитися диво. Ліза сіла, пристебнула ремінь. Дива не трапилося. Срібляста Toyota Corolla повільно рушила, Максим зосереджено стежив за дорогою, а Ліза не дивилась, а швидше, «підглядала» за ним. Блискуче «сонячне» волосся, легка засмага, запаморочливий аромат Creed Aventus… Що пильніше Ліза його розглядала, то більше знаходила спільного зі своїм батьком. Цей ледве знайомий чоловік випромінював спокій, викликав довіру, і Лізі було соромно перед собою за те, що вона, загартована, так легко піддається його чарам. І цей невловимий запах… Ні, парфуми тут ні до чого. Так пахло від її тата, коли він відкладав свою роботу, садив маленьку Лізу собі на коліна, міцно обіймав і тулився злегка колючим підборіддям до її щоки. І тоді Ліза заспокоювалася, тихо сиділа, притулившись до татових грудей, а він дочитував робочі матеріали. А іноді вона засинала прямо там, у нього на руках, тоді «татьо Масім» обережно відносив її на ліжко. Ліза росла і вже десь у перехідному віці з розпачем зрозуміла, що колись-таки їй доведеться припинити посиденьки на татових колінах. І вона почала протистояти. Іноді навіть імітувала напади астми якраз тоді, коли батько був поряд. Він любив її і боявся. А тоді їй остогиділи власні спектаклі. Вона стала ніжною дитиною і йшла в обійми до тата уже не так часто, зазвичай таємно від матері. Так і виросла. Тепер їй хотілося відірвати Максима від керма і здертися йому на коліна. Аж раптом перед очима виник суворий образ Марти, її повелительки, що докірливо дивилась на неї своїми болотними вогнями. «Згинь, заховайся, іди! Дай мені хоча б день, аби розібратися в собі». Максим увімкнув музику. Йому, мабуть, не приходили слова, а говорити треба було, бо мовчання ставало дедалі напруженішим. «Дай мені відпочити, я стомилась і не знаю, куди рухається моя неслухняна кров. Дай мені його хоча б на сьогодні…»