Навчи її робити це - Малігон Анна - Страница 15

15

El horizonte sin limite se ha roto Las llagas en mi cuerpo muestran desafio…

– рипів потойбічний голос, голова рисі з роззявленою пащею коливалася в такт, і золотий ланцюжок на шиї Максима перекрутився, а Ліза обережно його поправила.

– Спасибі, Єлизаветко. Ми вже скоро будемо на місці.

– Гіпнотична пісня… Хоч і важка.

– Це Balam Acab. Він творить, не виходячи зі спальні.

Здається, вона називається «La Ultima Batalla».

– Я люблю музику пекла. Це добре, що наші смаки збігаються. Мінералки хочеш?

– Та я вже дочекаюся чаю.

* * *

…Вони вийшли з машини і, трохи пройшовши, звернули за ріг. Ліза побачила яскраву вивіску із філіжанкою і заманливою квіткою лотоса, підсвічену ніжно-блакитним світлом. Максим відчинив двері, пропустивши Лізу вперед, і хитрувато посміхнувся, як мультяшний кіт, коли здобич потрапляє до пастки. Йому зовсім не хотілося чаю. Натомість за нагоди хильнув би пивця десь недалеко від домівки. Але Ліза була прекрасною. Вона була його музикою, його пивом і чаєм, і всім, що може приносити задоволення, а не відбирати. Він таки хотів її. З першого дня. І вона знала про це.

Неординарний інтер’єр чайної нагадував прихисток для різноманітних видів мистецтва. Удень це було комфортне місце для бізнес-зустрічей та ділових обідів, а ввечері – місце для здибанок друзів та закоханих. А жінок особливо приваблювали сувеніри – авторські роботи зі Сходу і незвичайні фітокомпозиції, що складали міні-магазин. Витончені вази й таці зі шкіри страуса, коробочки для зберігання кави – все захоплювало, манило, тішило. Ліза вибрала столик біля вікна і, впіймавши схвальний кивок Максима, поквапилася сісти на стілець, наче його неодмінно хтось мав зайняти. Максим нарешті звернув увагу на її високі підбори. Ну, звісно, вона ж втомилася! Якщо не брати до уваги час, проведений у машині, Ліза таки добряче находилася. Він співчутливо глянув на неї і сів напроти. Високоросла офіціантка з фігурою манекенниці подала їм меню, і Ліза замовила жасминовий чай та французькі вафельки, а Максим – млинці й вишневий сік, бо таки зголоднів.

– Фірмовий сандвіч? Десерт? – офіціантка пропонувала кулінарні новинки, дивлячись на Максима так, ніби все те було в неї за пазухою, залишалося тільки простягнути руку і взяти. Її великі груди розпирали сукенку, бажаючи, певно, вирватись на волю.

– Ні, дякую! Поки що це все, – спробував Максим її відпровадити, але не так то було просто.

– Екзотичні чайні напої від шеф-кухаря… – заманливим голосочком проспівала «спокусниця», – з пелюстками квітів і шматочками фруктів, свіжими ягодами, родзинками, англійською карамеллю, натуральними маслами… – не могла вгамуватися краля, бігаючи поглядом по Максимовому тілу.

– Прекрасно! Ми вас покличемо, – Ліза зліпила штучну посмішку, давши зрозуміти, що надмірна нав’язливість дратує більше за недостатність уваги.

Дівчина востаннє розчаровано глянула на Максима й, вибачившись, відійшла, а Ліза чомусь згадала празького «провідника», що віз їх із Мартою до готелю, і хлопця, що продавав пиво на пляжі… Згадувала всіх незнайомців, що намагалися до неї загравати. І так чомусь смішно стало, аж Максим помітив просвітлення на її обличчі.

– Ти чого це? Ти ж хвилину тому ладна була її роздерти?

– Кого?

– Та фіфочку ту!

– Та пішла вона! – Ліза в таких випадках любила одягати маску циніка. Не вистачало, щоб її на ревнощах упіймали!

– Та вона й так пішла, не переймайся. Сподіваюсь, нічого в чай не підсипле?

– Або тобі в сік!

Вони засміялись. А потім вираз Максимового обличчя враз набув романтичної задумливості. Він поклав долоню на Лізину руку. Це був чи не перший відвертий тактильний контакт. Останні уламки фортеці, що стояла між ними, було знесено вщент. Ліза вважала себе мудрою побитою кішкою, що передбачено рухалася сірою траєкторією життя. Максим був упевнений, що переситився драйвом, нагулявся по саму зав’язку і тепер має відпочити й пустити корені, доживаючи свої дні в гармонії й достатку. Вони були красивими… І все довкола було красивим: лаковані картини на чорному дереві, настінне панно й полотна, розписані олією, і вишиті картини… Скатертини й подушечки, обшиті бісером і намистинами, індійські сарі… Усе зберігало тепло людських рук.

– У моєї мами завтра день народження. Здається, тут ми можемо вибрати їй подарунок. Ти мені допоможеш? – запитав Максим, не відпускаючи Лізину руку.

– А що вона любить, твоя мама? – Ліза особливо наголосила на останніх двох словах, розуміючи, що Максим хотів сказати щось інше. До того ж вона ніколи раніше не думала про роль невістки, точніше, ніколи не уявляла свою майбутню свекруху. Образ свекрухи сформувався в її уяві під впливом народної творчості, а отже, нічого позитивного в ньому не було.

– Моя мама? – задумливо перепитав Максим.

«Твоя мать!» – крутилося в Лізи на язиці, але вона делікатно промовчала.

– Вона любить ляльок…

– Ось і чудово! Тут купа ляльок ручної роботи. Від індійських – до наших мотанок. Але спочатку я б хотіла отримати своє замовлення. Цікаво, та цицьката лялька знову буде жерти тебе очима?

– Я б сказав «лизати». Увага до клієнта – то у них головне.

– Наче в борделі.

– А ти часто у спеку чайок попиваєш? – Максим спробував повернути розмову на інше.

– У кожного свої збочення.

– То швидше особливості.

– А ти, напевне, тут не вперше. Уже приводив сюди когось із «особливостями», зізнавайся?

Максим дещо знітився.

– Це для тебе так важливо? Думаю, якщо тобі тут подобається, то не має значення, кого я сюди приводив. А якщо зовсім чесно – приводили мене. І мені тут сподобалось. Хоча я більше люблю чоловічі напої.

– Я не така вже безалкогольна, як ти про мене думаєш. Просто голова розривається, знов щось із тиском. А тут справді прекрасно! І ці лаковані картини, і вироби, розписані «золотом».

– То в’єтнамські майстри постаралися – старовинна технологія. А «золото» – натуральний лак, сік сумаху – лаконосного дерева Rhusverniciflua, що росте на Далекому Сході й у Північному В’єтнамі.

Ліза іронічно зааплодувала. Тепер вона зрозуміла, звідки в Максима така глибока поінформованість. Звичайно ж, лялька-білявка! Вони й раніше були знайомі. Навіщо тоді цей цирк із вибором ляльки? Знайшов місце, куди запросити! Лізині здогадки обірвав солоденький голосок: «Ваше замовлення. Бажаємо приємно провести час!» Біля столика, посміхаючись, стояла молодесенька дівчина. У її відкритому погляді було стільки щирості, що Ліза аж сердитись забула.

– Спасибі, – подякував Максим.

– А що ж із лялькою трапилось? – пошепки запитала Ліза.

– Вона зламалась… – ще тихіше відповів Максим і усміхнувся.

* * *

Вони сиділи й мусолили губами порожні слова. Він хотів більше дізнатися про неї, вона – про нього. Але питання губилися десь у нетрях мовних органів, замість них народжувались нісенітниці, і за вікном уже посіріло. Відвідувачів чайної побільшало, блюз змінили жваві ритми латиноамериканських мелодій. За сусіднім столиком два яскраво одягнених парубки щось жваво обговорювали. Особливо не напружуючи слух, можна було легко здогадатися, якої породи ті хлопці. Аура чайної почала втрачати сакральність. Чиїсь нав’язливо солодкаві парфуми запаморочили Лізу, яка вже встигла зацінити тонкі східні аромати «Лотоса». «Без алкоголю діла не буде. Треба вмовити мою прекрасну колегу продовжити вечір в іншому місці», – думав Максим. «Цікаво, що він собі замислив?» – думала Ліза. Коли їм принесли рахунок, вона ще раз оглянула шовкові квіти, старовинні шкатулки, світильники з бісеру. «Чи згадає він про подарунок для матері?» І він таки згадав. Довго вибирати не довелось. Купили плетену красуню з чорними косами у смугастому платті. Максим її вибрав сам. Він підкреслив, що лялька схожа на Лізу. «Авжеж, я теж плетена. Той, хто лише знайде ниточку, може розпускати мене потроху, доки я не перетворюсь на мотлох…» – говорила Ліза подумки сама до себе. Нарешті Максим наважився запропонувати: