Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 56

56

— Я не глузую, — сказала Сюзанна. — Лише пропоную тобі поставити себе на місце інших матерів.

Мія сердито замотала головою, її антрацитове волосся пурхало вище вух і каскадом спадало їй на плечі.

— Я не впливаю на їхні долі, леді, а вони не впливають на мою. Дозволь мені поберегти мої сльози. То ти слухатимеш мою розповідь чи ні?

— Так, прошу.

— Тоді давай сядемо, бо в мене дуже втомилися ноги.

ДЕСЯТЬ

Кілька хирлявих фасадів назад, у тому напрямку, звідки вони прийшли, їм трапився салун «Джин-Паппі», а в ньому й стільці, які ще могли витримати їхню вагу, але сам салун, що тхнув порохом смерті, їм аж ніяк не сподобався. Стільці вони витягли на хідник, де врешті Мія й усілася, зітхнувши з явним полегшенням.

— Скоро, — промовила вона. — Скоро ти розродишся, Сюзанно з Нью-Йорка, і я також.

— Можливо, але я все одно нічого не розумію. А найважче мені зрозуміти, чому ти рвешся до того Сейра, хоча напевне знаєш, що він служить Багряному Королю.

— Тихше! — застерегла її Мія.

Вона сиділа, розчепіривши ноги, виставивши вперед черево, утупивши погляд у порожню вулицю.

— Саме людина Короля надала мені шанс виконати те єдине призначення, на яке я була спрямована ка. Не Сейр, а людина величніша. Чоловік на ім’я Волтер.

Сюзанна здригнулась, почувши ім’я одвічного ворога Роланда. Мія поглянула на неї з похмурою усмішкою.

— Бачу, тобі відоме це ім’я. Тож, таким чином, либонь, наша балачка буде коротшою. Знають боги, забагато ми балакали останнім часом, як на мене; не для того я прийшла у цей світ. Я з’явилася, щоб виносити мого малюка і зростити його. І лише для цього.

Сюзанна не спромоглася на відповідь. Хай убивство було її фахом, наразі її завданням було вбивство часу, але, по правді, від Міїної однобокої настирливості її вже почало нудити. Не кажучи вже про те, що вона її лякала.

Мія ніби підслухала її думки.

— Я така, як є, і мені цього достатньо. Якщо іншим — ні, що мені з того? Плювати мені на них!

«Говорить, як Детта Волкер у найзлостивіші її моменти», — відзначила собі подумки Сюзанна, але промовчала. Не реагувати словами здавалося їй безпечнішим.

Витримавши паузу, Мія провадила далі.

— А втім, я б збрехала, якби промовчала про те, що прихід сюди не навертає до мене… деяких спогадів. Ага!

По цьому вона раптом вибухнула сміхом. Не менш раптовим було те, що сміх її звучав дзвінко і мелодійно.

— Розкажи свою історію, — попросила Сюзанна. — Розкажи мені нарешті її всю. Ми маємо час до того, як знов почнуться перейми.

— Ти так кажеш?

— Кажу. Розповідай.

Якийсь час Мія просто дивилася на вулицю, укриту запилюженим оґґаном і сумною атмосферою давнього запустіння. Чекаючи, коли розпочнеться розповідь, Сюзанна вперше звернула увагу на застиглість позбавленого тіней Федіка. Бачила вона все дуже чітко, в тутешньому небі не висів місяць, як було на замковій галереї, але вона вагалась би назвати цей час денним.

«Тут відсутній час, — промовив усередині неї голос, невідомо чий. — Це проміжна місцина, Сюзанно, це місце, де тіні скасовано, а час затаїв свій подих».

А потім Мія розповіла їй свою історію. Вона виявилась коротшою, ніж очікувала Сюзанна (коротшою, ніж їй хотілося, пам’ятаючи настанову Едді згаяти день), але багато чого стало зрозумілим. Навіть більше того, на що сподівалася Сюзанна. Слухала вона з наростаючою люттю, а чом би й ні? Схоже, що її не просто було згвалтовано того дня посеред кола з каменів і кісток. Її ще й пограбували — дивнішого пограбування не випадало жодній жінці на світі.

І грабіж цей ще тривав.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Глянь-но туди, може, тебе це розрадить, — промовила черевата жінка, що сиділа поряд із Сюзанною на дерев’яному хіднику. — Подивися й побачиш Мію до того, як вона отримала це ім'я.

Сюзанна скинула оком вулицю. Спершу нічого не побачила, окрім загубленого якимсь возом колеса, потрісканих (і давно висохлих) ваганів та сріблястої зірочки, що була, либонь, коліщатком, яке відпало від остроги невідомого ковбоя.

А потім там повільно почала народжуватись якась туманна фігура. Фігура оголеної жінки. Вона була чарівно гарна — Сюзанна зрозуміла це ще до того, як та цілком сформувалася. Вона не мала віку. Чорне волосся сягало її плечей. Живіт мала плаский, а чашечка пупка була такою заманливою, що будь-який чоловік, котрий любив кохати жінок, почувався б щасливим, зануривши туди свого язика. Сюзанна (чи, може, то була Детта) подумала: «Чорт мене забирай, та я б і сама свого язика туди занурила». Між стегон примарної жінки ховалася заманлива щілина. Потяг туди був іншого роду.

— Це я така, якою була, коли сюди прийшла, — сказала її вагітна версія, що сиділа поряд із Сюзанною. Промовила вона це ледь не голосом жінки, що показує комусь зняті під час відпустки слайди. — Це я у Гранд-Каньйоні, це я в Сієтлі, це я на греблі Гранд-Кулі,[85] це я на центральній вулиці Федіка, до ваших послуг. — Вагітна жінка теж була гарна, але не мала тієї надприродної краси, як тінь посеред вулиці. У вагітної жінки можна було вгадати її вік, скажімо, десь під тридцять, і на обличчі в неї вгадувалися сліди життєвого досвіду. Здебільшого болісного.

— Я казала, що я перворідний демон — та, що займалася коханням з твоїм діном, — але я тобі збрехала. Гадаю, ти в це тоді й не повірила. А брехала я не заради якоїсь вигоди, а лише… та я сама не знаю… гадаю, бо мені хотілося б нею бути. Також хотіла, щоб таким чином і дитина стала моєю…

— Твоєю від початку.

— Атож, від початку, твоя правда.

Вони задивилися на голу красуню — та йшла вулицею, махаючи руками, м’язи на її довгій спині напружувалися, стегна колихалися з боку в бік у тім одвічному захопливому ритмі живого годинника. Вона не залишала слідів на оґґані.

— Я тобі розповідала, що, коли відступив Прим, істот невидимого світу залишили напризволяще. Більшість їх загинула, як гинуть викинуті на берег риби і морські тварини, полишені задихатися на чужорідному їм повітрі. Але завжди знайдуться ті, що адаптуються, і я якраз одна з тих нещасливців. Блукала я туди-сюди, та щойно зустрічала десь нічийого чоловіка, я кожного разу набирала форми, яку ти зараз бачиш.

На вулиці красуня зробила розворот навшпиньках, немов модель на подіумі (котра чомусь забула одягнути паризьку сукенку, яку мусила демонструвати), шовковисто-легко спружинили її гарні сідниці, на мить утворивши серповидні западинки. Зафіксувавши погляд очей з-під рівно підстриженого чубчика десь на далекому обрії, вона рушила назад, волосся колихалося, обмахуючи її вуха, що не потребували інших прикрас.

— Коли мені траплявся хтось із членом, я його трахала, — сказала Мія. — Оце і все, що я мала спільного з тим первісним демоном, котрий спершу хотів злягтися з твоїм домінантом, а тоді злігся з твоїм діном, гадаю, звідси походить і моя брехня. А твій дін удовольняє непогано.

В останніх її словах, промовлених трохи хриплуватим голосом, відчувалась хіть.

Захована в Сюзанні Детта зраділа сексуальній темі. Захована в Сюзанні Детта вишкірилась у гидотній усмішці порозуміння.

— Я їх трахала, а якщо вони не могли звільнитися, я затрахувала їх насмерть. — Вона просто повідомляла факти: — Після Гранд-Кулі ми поїхали до Йосеміті.[86] — Сюзанно, ти передаси дещо від мене своєму діну? Якщо знову його побачиш?

— Авжеж, безумовно.

— Він знав колись одного чоловіка, поганого чоловіка, на ім’я Амос Діпейп, брата Роя Діпейпа, котрий тусувався з Елдредом Джонасом у Меджисі. Твій дін уважає, ніби Амос Діпейп помер від укусу змії, і з якогось погляду це правда… але тією змією була я.

вернуться

85

Гідроелектростанція, побудована у 1933–1942 pp. на річці Коламбія у штаті Вашингтон, одна з найбільших у світі бетонних споруд (висота понад 405 м).

вернуться

86

Національний парк (площею 3081 кв. км) на західних схилах гір Сьєрра-Невада у центрально-східній частині штату Каліфорнія; перший у світі природний заповідник, підтверджений державним актом.