Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 57

Сюзанна нічого на це не сказала.

— Я трахала їх не заради сексу, я трахала їх не для того, щоб убити, хоча мені було все одно, коли вони помирали і їхні члени знічувалися, мов танучі бурульки, й випадали з мене. Правду кажучи, я сама не знала, навіщо я їх трахаю, поки не прийшла сюди, до Федіка. У ті старі часи тут були ще люди — чоловіки й жінки; Червона Смерть сюди ще не з’явилася, ну розумієш. Було провалля у землі за містом, але міст над ним стояв міцний і надійний. Місцевий люд був упертим, непоступливим, навіть коли пішов поголос, що в замку Дискордія з'явилися привиди. Все ще ходили поїзди, хоча нерегулярно…

— А діти? — спитала Сюзанна. — Двійнята? — Вона запнулася. — Вовки?

— Та ні, все це почалося на кілька десятків століть пізніше. Або й ще пізніше. Та ти слухай: тут, у Федіку, жила одна пара, і вони мали дитину. Ти гадки не маєш, Сюзанно з Нью-Йорка, якеце було рідкісне чудо у ті часи, коли більшість людей були стерильні, незгірш за первісних демонів, а хто ще не безплідні, так ті народжували хіба що якихось загальмованих мутантів або монстрів таких жахливих, що їх убивали власні ж батьки, щойно вони з’являлись на світ. Здебільшого вони й самі народжувалися мертвими. Але було те дитя!

Вона сплеснула долонями. Очі її сяяли.

— Воно було кругленьке, рожеве, бездоганне, окрім єдиної родимки, досконале, і, лише раз його побачивши, я вже знала своє призначення. Я трахалася не через любов до сексу, не тому, що під час злягання ставала майже справжньою смертною жінкою, і не заради того, щоб довести до смерті більшість моїх партнерів, а тільки щоб і собі мати таке дитя. Як їхній Майкл.

Нахиливши голову, вона продовжила.

— Знаєш, я могла б його забрати собі. Підкотилася б до чоловіка, трахала б його до втрати ним глузду, а тоді шепнула б йому на вухо, що мусить убити свою хазяєчку. А коли вона відійшла б на галявину в кінці шляху, я б затрахала його на смерть і дитя — те гарненьке, рожеве, крихітне дитя — стало б моїм. Розумієш?

— Так, — сказала Сюзанна. Її трохи нудило. Посеред вулиці, прямо перед ними, примарна жінка зробила черговий оберт і рушила в зворотному напрямку. Віддалік робот-закликайло видавав свій безкінечний йодль: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите!»

— Я зробила відкриття: виявилось, що я не можу наблизитися до них, — сказала Мія. — Це було так, ніби їх захищало якесь магічне коло. Гадаю, його створювало дитя. А потім прийшла пошесть. Червона Смерть. Люди казали, що хтось щось відкрив у замку, якийсь глек з чимось демонічним, що мусив би залишатися запечатаним вічно. Інші казали, що пошесть вийшла з провалля — вони називали його Дупою Диявола. Хай там як, а то був кінець життю у Федіку, життю край Дискордії. Багато хто поїхав звідси геть возами, а хто й пішки пішов. Дитятко Майкл і його батьки залишилися, сподіваючись на потяг. День за днем я чекала, що вони захворіють — з’являться червоні плями в дитини, на її милих щічках, на пухкеньких ручках, — але нічого не траплялось; вони, всі троє, залишалися здоровими. Либонь, їх справді оточувало магічне коло. Гадаю, воно їх насправді захищало. І потяг врешті прийшов. Патрисія. Моно. Розумієш…

— Так, — відгукнулась Сюзанна.

Вона все знала, що їй було треба, про монорейкову компаньйонку Блейна. За непам’ятних часів її маршрут міг пролягати як до Лада, так і сюди.

— Атож. Вони сіли в потяг. А я дивилася зі станційної платформи, витираючи невидимі сльози, скрикуючи в невидимому плачі. Вони сіли разом зі своїм любим малям… правда, тоді йому вже було три або й чотири рочки, він вже ходив і балакав. І поїхали. Сюзанно, я хотіла поїхати разом з ними, та не змогла. Я залишилась арештанткою тут. Розуміючи, що стала нею через мої наміри.

Сюзанна здивувалася цим словам, але від коментарів утрималась.

— Минули роки, десятиліття й століття. У Федіку залишалися лише роботи та людські тіла, не поховані після Червоної Смерті, що ставали скелетами, а потім розсипалися на порох. А потім знову сюди прийшли люди, але я не ризикувала наближатися до них, бо то були його люди. Отого люди.

— Багряного Короля?

— Атож, такі, з дірами в головах, що безупинно кровоточать. Вони пішли туди. — Мія махнула рукою в бік Федікського Доґана 16 Експериментальної станції Дуги. — І невдовзі знову почали робити їхні прокляті машини, ніби вони так і вірили в те, що машинами можна утримати світ. Та ні, розумієш, не утримання світу їх цікавило! Ні й ні, зовсім ні. Вони привезли ліжка…

— Ліжка! — здригнулася Сюзанна.

Подалі на вулиці примарна красуня знову встала навшпиньки і знову зробила свій граційний пірует.

— Атож, для дітей, але проминули ще довгі роки, перш ніж їх сюди почали приволікати Вовки і перш ніж ти увійшла в історію твого діна. Але тоді вже наблизився час, коли до мене прийшов Волтер.

— Ти можеш зробити так, щоб ця жінка на вулиці зникла? — запитала Сюзанна зненацька (й доволі роздратовано). — Я розумію, це твоє відображення, я добре це розумію, але вона мене… ну, не знаю… нервує, либонь.

— Атож, на твою ласку.

Мія випнула губи і дмухнула. Зворушливо гарна жінка — безіменний дух — розвіялась, як дим.

Якусь хвилинку Мія сиділа мовчки, звиваючи докупи нитки своєї історії, а тоді продовжила.

— Волтер… він мене побачив. Не такою, як інші чоловіки. Навіть ті, котрих я затрахувала на смерть, бачили лише те, що воліли бачити. Або те, що я їм навіювала. — Вона скривилася у неприємній усмішці. — Декого я змушувала помирати з думкою, ніби вони трахають власну матір! Бачила б ти їхні лиця! — Усмішка її вицвіла. — Але Волтер побачив мене.

— А як він сам виглядав?

— Важко сказати, Сюзанно. На ньому був каптур, він усе щирився під каптуром — такий він був щирий мужчина — і він зі мною вів балачки. Там. — Вона показала пальцем у бік Федікського Гуд-Тайм салуну, палець помітно тремтів.

— Але він не мав на лобі відмітини?

— Та ні, я певна, що ні, бо він не з тих, що їх отець Каллаген називає ницими людьми. Їхній фах — Руйначі. Руйначі і не більше того.

Сюзанна почала відчувати, як у ній розгоряється злість, але намагалася її приховати. Мія мала доступ до всіх її спогадів, тобто до всіх планів і секретів їхнього ка-тету. Це так, ніби побачити у себе в хаті злодійку, котра, окрім того, що вкрала всі ваші гроші, ще й одягла вашу білизну і читає ваш особистий щоденник.

Це просто жах.

— Я гадаю, Волтер у Багряного Короля хтось на кшталт прем'єр-міністра. Він часто подорожує під різними личинами, в різних світах його знають під різними іменами, але він завжди посміхається, сміється, такий веселий чоловік…

— Я якось зустрічалась з ним, коротко, — зауважила Сюзанна. — Тоді його звали Флеґ. Сподіваюсь, що зустріну знов.

— Якби ти його краще знала, ти б сподівалася, щоб такої зустрічі не відбулося.

— А Руйначі, про яких ти казала, вони де?

— Та що ти… У Краї грому, а то ти не знаєш? У Країні тіней. А чому ти питаєш?

— Та просто так, з цікавості, — відповіла Сюзанна, і їй здалося, ніби вона почула голос Едді: «Питай в неї про будь-що, аби лише вона розповідала. Перебийся день. Дай нам шанс надолужити». Вона сподівалась, що Мія не зможе прочитати її думки в такому відокремленому від неї стані. Якщо зможе, то вони опиняться в лайні по самі вуха без надії випірнути.

— Давай повернемося до Волтера. Ми можемо потеревенити трохи про нього?

Мія показала, що вона терпляче погоджується, але Сюзанна не дуже повірила її жесту. Коли ще Мія мала перед собою вільні вуха, до яких вона могла вкладати все, що їй захотілося б розповісти? Та, либонь, ніколи, спливло на думку Сюзанні. А питання, які озвучувала Сюзанна, сумніви, які вона висловлювала… деякі з них напевне блукали в голові у самої Мії. Вони швидко блокувалися, як вочевидь блюзнірські, та все ж, подивімося правді в очі, ця жінка аж ніяк не була дурною. Хіба що ота її навіженість робила її такою. Сюзанна гадала, що має рацію щодо цього.