Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 130

Під спільним посланням вони підписалися: Фред Вортінґтон, Дані Ростова, Тед Бротіґен та Дінкі Ерншо. А під іменами було ще два рядки, приписані іншою рукою. Сюзанна подумала, що Тедовою. Після прочитання їй захотілося розплакатись:

— Боже, благослови їх, — хрипким голосом промовила Сюзанна. — Хай Бог подарує їм свою ласку і береже їх разом.

— Еже-азом, — пролунав тихий і доволі несміливий голос десь на рівні Роландових ніг. Вони подивилися вниз.

— Вирішив знову говорити, дорогенький? — спитала Сюзанна, але на це Юк не відповів. І мине багато тижнів, перш ніж він заговорить знову.

Двічі вони заблукали. Одного разу Юк віднайшов дорогу крізь лабіринт тунелів і коридорів — у деяких стогнали протяги, деякі оживали ближчими і загрозливішими звуками, — а вдруге на правильний шлях вивела їх Сюзанна, помітивши обгортку від шоколадного батончика, яку кинула Дані. Цукерок в Алгулі не бракувало, і дівчинка прихопила з собою чималий запас. («І жодної зміни одягу», — похитавши головою, всміхнулася Сюзанна.) Коли проходили повз старезні двері з залізного дерева, схожі на ті, які Роланд знайшов на узбережжі, то почули неприємне цямкання. Сюзанна спробувала уявити, яка істота могла створювати такі звуки, але на думку спав лише величезний відокремлений від тіла рот, повний жовтих ікол з темними прожилками бруду. На дверях був якийсь незрозумілий знак. Від самого його вигляду їй стало незатишно.

— Ти знаєш, що тут написано? — запитала вона. Та Роланд, хоч і володів шістьома мовами, а ще з багатьма був знайомий, похитав головою. Сюзанна відчула полегшення. Знаючи, як прочитати знак на дверях, вона могла відчути непереборне бажання вимовити його вголос. А може, була б змушена його вимовити. І тоді двері б відчинилися. Чи схотілося б тобі тікати від істоти, яка пережовувала щось на тому боці? Ймовірно. Чи зміг би ти?

Може, й ні.

Невдовзі після цих дверей вони спустилися ще одними, коротшими сходами.

— Вчора, коли розповідала тобі, я геть про них забула, але тепер згадала. — Сюзанна показала на розворушений порох. — Дивися, ось наші сліди. Фред зносив мене вниз, Дінкі — піднімав нагору, коли ми поверталися. Ми майже на місці, Роланде, от побачиш.

Але в плетиві ходів, що розбігалися в різні боки унизу, вона знову розгубилася, і саме тоді їм на допомогу прийшов Юк. Він потрюхикав вузьким тьмяним коридором, де стрільцеві довелося зігнутися в три погибелі, а Сюзанні — притиснути голову до його шиї.

— Я не знаю… — почала Сюзанна, але тут Юк вивів їх у світліший коридор (порівняно світліший: половина флуоресцентних ламп на стелі не горіла, кахлі від стін у багатьох місцях повідпадали, оголивши квадрати темної вологої землі). Пухнастик сів у тому місці, де на землі безладно поперепліталися різні сліди, і подивився на них, наче питав: «Ви це шукали?»

— Так, — полегшено промовила Сюзанна. — Чудово. Дивись, як я й розповідала. — Вона показала на двері з написом «ТЕАТР ФОРДА, 1865. СТАНЬТЕ СВІДКОМ УБИВСТВА ЛІНКОЛЬНА». Поряд, під склом, висіла афіша «Нашого американського кузена», така свіжа, наче її було надруковано вчора. — Тепер до того, що нам потрібно, зовсім недалеко. Двічі наліво і один раз направо… здається. Гаразд, як побачу, то впізнаю.

Поки вони блукали лабіринтом, Роланд був з нею терплячий. Неприємною думкою, що промайнула у нього в голові, він з Сюзанною вирішив не ділитися: лабіринт проходів і коридорів у цьому підземеллі міг дрейфувати, як сторони того світу, що його він уже звикав називати про себе «надземним». Якщо так, то в них могли бути неприємності.

Тут, унизу, було жарко, і невдовзі обоє дуже спітніли. Юк важко і хрипко дихав, як маленький паровий двигун, але від стрільця не відставав ні на крок. На підлозі не було пороху, ті сліди, що їх вони бачили раніше, зникли. Проте звуки з-за дверей лунали тепер гучніше. Коли вони проминали одні двері, щось так сильно в них вгатилося, що двері затремтіли в рамі. Юк гавкнув, прищуливши вуха, Сюзанна тихо скрикнула.

— Спокійно, — сказав Роланд. — Сюди воно вирватися не може. Ніхто з них не може вирватися.

— Ти в цьому впевнений?

— Так, — твердо збрехав стрілець. Анітрохи впевнений він не був. Згадалася фраза Едді: «Гарантій жодних».

Вони обходили калюжі, обережно, щоб не торкатися рідини в тих, що світилися невідомо від чого — чи то від радіації, чи то відьминого вогню. Дорогою їм трапилася обірвана труба, з якої виривалися слабкі хмарки зеленої пари, і Сюзанна запропонувала затамувати подих доти, доки не відійдуть на безпечну відстань. Роланд був обома руками «за».

За тридцять-сорок ярдів далі вона попросила його зупинитися.

— Роланде, я не знаю… — Вона щосили намагалася приховати паніку. — Коли я побачила двері Лінкольна, то подумала, що все в ажурі, але тепер… тут… це… — Її голос затремтів, і Роланд відчув, як вона глибоко вдихнула, силкуючись опанувати себе. — Тут усе якось інакше. І звуки… як вони пробираються тобі в голову…

Він розумів, про що вона говорить. Ліворуч від них були двері без жодних написів, що криво сиділи на петлях, а з діри над ними виривався немелодійний дзвін тодешу, жахливий і чарівливий водночас. А разом з дзеленчанням звідти віяло смердючим повітрям. Роланд підозрював, що Сюзанна зараз запропонує повернутися назад, поки ще не пізно, відмовитися від задуму пройти під замком, тому сказав:

— Ходімо подивимось, що там попереду. Вже наче посвітлішало.

Коли вони наближалися до перетину тунелів, звідки проходи й обкладені кахлем коридори розбігалися на всі боки, стрілець відчув, як Сюзанна заворушилася в нього на спині, трохи припіднімаючись.

— Там! — закричала вона. — Он та кучугура сміття! Ми її обходили! Обходили, Роланде, я пам’ятаю! Пам’ятаю!

Над перехрестям обсипалася стеля, й на землі утворилася кучугура з битого кахлю, скла, уривків дротів і просто землі. Довкола її країв видніли сліди.

— Туди! — закричала вона. — Просто вперед! Тед сказав: «Здається, це той прохід, який вони назвали Головною вулицею», і Дінкі теж так думав. А Дані Ростова розповіла, що колись давно, в ті часи, коли Багряний Король ще тільки чинив те лихо, від якого потемнів Край Грому, група людей скористалася цим переходом, щоб утекти. Але після них залишилися уривки думок. Я спитала в неї, на що схоже це відчуття, і вона пояснила, що це як брудні патьоки у ванні, коли зливаєш воду. «Неприємно», — сказала вона. Фред позначив коридор, і після того ми повернулися в лазарет. Не хочу видатися самовпевненою і наврочити, але думаю, що тепер усе буде гаразд.

Так і виявилося. Принаймні певний час усе було гаразд. Пройшовши вісімдесят кроків від кучугури сміття, вони побачили арку. А за нею зі стелі, що йшла під кутом униз, звисали білі мерехтливі кулі світла. На стіні чотирма крейдяними рисками, що вже почали розпливатися, бо крізь кахлі просочувалася волога, було нашкрябано останнє послання, яке залишили їм звільнені Руйначі:

На цьому місці вони трохи відпочили й підживилися жменьками родзинок з вакуумної бляшанки. Навіть Юк — і той кілька штук згриз, хоча помітно було, що вони йому не смакували. Коли поїли, Роланд заховав бляшанку в шкіряну сумку і спитав:

— Готова йти далі?

— Так. І що швидше, то краще, поки я не з’їхала з… о Боже, Роланде, що то було?

Десь за їхніми спинами, напевно, у котромусь із проходів, що відгалужувалися від заваленого перехрестя, пролунав тихий глухий звук. Було в ньому якесь хлюпотіння, неначе велетенські гумові чоботи, налиті водою, зробили крок уперед.