Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 131

— Не знаю, — сказав стрілець.

Сюзанна перелякано озирнулася через плече, але побачила лише тіні. Деякі з них рухалися, але то могла була оптична ілюзія, яку спричинило мерехтіння ламп.

Могла бути ілюзія.

— Знаєш, — сказала вона. — Думаю, непогано було б узяти ноги в руки і тікати звідси.

— Я теж так вважаю, — сказав він, стоячи на коліні і впираючись пальцями в підлогу, як бігун на старті. Коли Сюзанна вмостилася в ременях, він підвівся і рушив повз стрілку на стіні швидкою ходою, що межувала з повільним бігом.

Таким майже-бігом вони пересувалися приблизно чверть години, аж поки не натрапили на кістяк у рештках зотлілої військової форми. На голові в нього досі був шмат скальпа, з якого звисав тонкий жмут чорного волосся. Щелепа шкірилася, наче гостинно запрошувала їх до підземного світу. На підлозі біля тазової кістки скелета лежав перстень, що зісковзнув із зогнилого пальця правої руки покійника. Сюзанна попросила Роланда роздивитися перстень ближче. Стрілець підняв і передав його їй. Розглядала вона недовго — рівно стільки, щоб перевірити свій здогад, — а потім викинула перстень. Він тихо теленькнув, і запала майже тиша, лише скрапувала зі стелі вода і не вгавав передзвін тодешу, вже слабший, проте невідчепний.

— Так я і думала, — сказала вона.

— І що ж ти думала? — поцікавився Роланд, рушаючи далі.

— Той небіжчик був Лосем. Мій тато мав такого самого клятого персня.

— Лосем? Я не розумію.

— Це студентське братство. Ка-тет для хлопчиків. Але що, в біса, тут міг робити Лось? Я б могла ще зрозуміти, якби то був Храмівник. — І вона трохи натягнуто розсміялася.

Лампи, що звисали зі стелі, було наповнено якимось світловим газом, який ритмічно, хоч і не зовсім рівно пульсував. Сюзанна розуміла, що в цьому має бути якась заковика, і після нетривалих роздумів збагнула, яка саме. Коли Роланд ішов швидко, ліхтарики пульсували частіше. Коли вповільнював ходу (не зупиняючись, просто заощаджуючи енергію), пульсування куль теж ставало повільнішим. Вона сумнівалася, що вони реагували на його чи її серцебиття, але частково були з ним пов’язані. (Якби вона знала термін «біоритм», то одразу б ухопилася за нього.) На п’ятдесят ярдів уперед Головна вулиця незмінно лишалася темною. Але з їхнім наближенням ліхтарики спалахували один за одним. Це видовище заворожувало. Сюзанна озирнулася (лише раз, бо не хотіла збивати Роланда з темпу) і переконалася, що на відстані п’ятдесяти ярдів позаду світильники вимикалися. Світло в них було набагато яскравішим, ніж у мерехтливих кулях на початку Головної вулиці, і це наштовхнуло Сюзанну на думку, що вони працювали на якійсь альтернативній енергії, джерело якої (як і практично все в цьому світі) вже ослабло. Раптом вона помітила, що одна з куль, до яких вони наближалися, лишається темною. А вже під нею побачила, що лампа не зовсім згасла: всередині кволо жевріла нитка розжарювання, сіпаючись у ритмі з їхніми тілами й розумами. Це нагадало Сюзанні неонові вивіски, в яких одна чи декілька літер згасли, і «Пабст» перетворювався на «Па ст», а «Смачні ковбаски» — на «Смачні овбаски». За сотню футів їм трапилася ще одна перегоріла лампа, потім ще одна, потім дві поряд.

— Якщо так і далі піде, то скоро ми опинимось у непроглядній темряві, — пробурчала вона.

— Я знаю, — відгукнувся Роланд. З голосу відчувалося, що йому вже трохи забило дух.

Повітря досі було вологе, але замість спеки в ньому вже витала прохолода. На стінах висіли плакати, здебільшого зогнилі настільки, що їх уже годі було прочитати. На сухому відрізку стіни вона побачила афішу, що зображала чоловіка на арені, який щойно програв бій із тигром. Чоловік кричав, бо великий кіт вирвав з його черева шмат кишок, а юрба на трибунах шаленіла. Внизу йшов рядок, перекладений шістьома різними мовами. «ВІДВІДАЙТЕ ЦИРК МАКСИМА! ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!»

— Господи, Роланде, — промовила Сюзанна. — Боже милий, що то були за люди?

Роланд не відповів, хоча знав відповідь: ті фолькен були божевільні.

Через кожні сто ярдів маленькі сходові марші (найдовший налічував усього десять сходинок згори донизу) заводили їх дедалі глибше у черево землі. Після того, як вони, за Сюзанниним приблизним підрахунком, пройшли чверть милі, їм трапилася зірвана з петель і розтрощена брама — схоже, по ній проїхалося щось на колесах. Тут теж лежали скелети, і було їх так багато, що Роланду довелося на них наступати, щоб пройти. Кістки не хрускотіли під ногами, але те вологе чвакання, з яким вони розпадалися, було навіть гірше за хрускіт. Від них смерділо якоюсь вологою гидотою. Більшу частину кахлів зі стін над покійниками було зірвано, а ті, які ще лишалися, були подірковані кулями. Отже, стрілянина. Сюзанна хотіла було щось про це сказати, але не встигла, бо плюскіт повторився. Цього разу їй здалося, що він пролунав трохи гучніше. І трохи ближче. Вона знову озирнулася, але нічого не побачила. Світильники, як і раніше, вимикалися по черзі на відстані п’ятдесяти ярдів.

— Роланде, не подумай, що я параноїк, але, по-моєму, за нами хтось іде.

— Я знаю.

— Хочеш, я вистрелю в темряву? Чи тарілку кину? Вона доволі лячно свистить у польоті.

— Ні.

— Чому ні?

— Можливо, поки що воно саме не знає, за ким іде. Але якщо ти вистрелиш… зрозуміє.

Реальний зміст його слів до Сюзанни дійшов не одразу: він не був упевнений, що істоту, яка їх переслідувала, можна спинити кулями чи Орізою. Або гірше: він якраз був певен, що не можна.

Вона щосили намагалася, щоб голос звучав спокійно, і, на її думку, їй це непогано вдалося.

— Як думаєш, це істота з того провалля?

— Можливо, — відповів Роланд. — Або якесь створіння прорвалося з пітьми тодешу. А тепер цить.

Стрілець рушив швидше, нарешті перейшовши на біг підтюпцем, а потім і на звичайний біг. Його здатність швидко рухатися (тепер, коли біль у стегні вже не турбував) вразила Сюзанну, але разом з тим вона чула, як важко він дихає, відчувала, як здіймається й опадає його спина — то були швидкі різкі вдихи та хрипкі видихи, більше схожі на роздратовані крики. Вона б усе віддала, аби тільки бігти зараз поряд з ним на своїх сильних ногах, які відібрав у неї Джек Морт.

Кулі під стелею пульсували швидше, і їхню пульсацію було легше роздивитися, бо ж тепер їх поменшало. На відрізках між світильниками спільна тінь Роланда і Сюзанни простягалася далеко вперед, а потім, у міру наближення до наступної лампи, помалу скорочувалася. Повітря вже було значно холодніше, керамічне покриття підлоги стало менш рівним, подекуди в ньому траплялися тріщини, й цілі шматки кераміки хтось повідкидав під стіни, залишивши пастки для необережних. Юк легко їх оминав, і поки що Роланду це теж вдавалося.

Щойно вона зібралася сказати стрільцеві, що переслідувача вже певний час не було чутно, як істота позаду зробила великий рвучкий вдих. Сюзанна відчула, як повітря довкола неї змінює напрямок руху, відчула, як її тугі кучері шалено стрибають, бо повітря всмоктувало назад. Пролунав гучний плюскіт, і Сюзанна так злякалася, що готова була закричати. Хай би що їх переслідувало, істота була велика.

Ні, не так.

Велетенська.

Вони кинулися наступними короткими сходами вниз. За ними відрізок на п’ятдесят ярдів уперед освітлювали ще три кулі непевного світла, але далі панувала непроглядна темрява. Покоцані кахляні стіни коридору і нерівна підлога танули в такій глибокій чорноті, що вона здавалася дотикальною: великими паками абияк напханої повсті. Вони з розгону забіжать туди, подумала Сюзанна, і попервах їх ще нестиме вперед силою руху, але потім та матерія виштовхне їх назад, і отоді їх ухопить чудовисько. Вона встигне краєм ока його побачити, створіння настільки жахливе й чуже, що її розум не зможе його розпізнати (на щастя для неї самої). Потім почвара накинеться на них, і…

Не знижуючи темпу, Роланд забіг у темряву, і, ясна річ, їх не відкинуло назад. Спершу сяке-таке світло ще було — від тих ламп, що лишилися позаду, і тих, що мали осявати цей відрізок коридору (у декількох ще жевріли останні вогники). Його вистачило, щоб роздивитися черговий короткий марш сходів, горішній майданчик якого обабіч стерегли стародавні скелети, вбрані в кілька жалюгідних клаптів одягу. Роланд, не зупиняючись, помчав сходами (цього разу сходинок було дев’ять) униз. Юк біг поряд, прищуливши вуха, його густа шерсть хвилювала в повітряних потоках. Він, мало не пританцьовуючи, спустився сходами. А внизу на них чекала непроглядна пітьма.