Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 132

— Юку, гавкай, щоб ми не налетіли один на одного! — наказав Роланд. — Гавкай!

Юк загавкав. Порахувавши до тридцяти, стрілець повторив команду, і Юк загавкав знову.

— Роланде, а що, як попереду знову будуть сходи?

— Будуть, — відповів він, і на рахунок дев’яносто вони натрапили на чергові сходи. Сюзанна відчула, як зашпортався і похилився вперед Роланд. М’язи на плечах у нього напружилися, коли він виставив для рівноваги руки вперед, але вони з Сюзанною не впали. Блискавичності його реакції вона могла лише подивуватися. Без найменшої затримки його чоботи загупали вниз сходинками. Скільки цього разу, дванадцять? Чотирнадцять? Не встигла вона як слід порахувати, як вони вже опинилися на рівній поверхні коридору. Отож тепер їй було відомо, що він здатен долати сходи навіть у темряві, навіть стрімголов біжучи. Та тільки раптом він втрапить ногою в яму? Зважаючи на жахливий стан підлоги, таке цілком могло статися. Або що, як вони налетять на загату зі скелетів? На рівній ділянці, в такому темпі, як він розвинув, це могло призвести в найкращому разі до жахливого падіння. А що, як купа кісток підстерігатиме їх на початку одного з маленьких сходових маршів? Вона спробувала відігнати уявну картину, як Роланда поглинає чорнота, як вода — пірнальника-інваліда, але це їй вдалося не одразу. Скільки своїх кісток вони собі переламають, коли приземляться внизу? «Чорт, рибко, назви довільне число, не прогадаєш», — сказав би Едді. Цей швидкісний забіг межував із божевіллям.

Та тільки вибору в них не було. Почвара вже мало не дихала їм у потилиці: Сюзанні здавалося, що вона чує не лише слиняве дихання, а й наждаковий звук, з яким щось чиркнуло об стіну. Час від часу брязкали об підлогу відірвані від стіни кахлі. З цими звуками годі було не намалювати собі уявну картину. Сюзанні став ввижатися гігантський чорний хробак, чиє желатинове тіло заповнювало собою коридор від стіни до стіни, інколи відриваючи керамічні квадрати й трощачи їх під собою. Він хутко посувався вперед, голодний, невпинно скорочуючи відстань між собою та ними.

І вже скорочував її набагато швидше. Сюзанна здогадувалася чому. Раніше вони бігли рухомим острівцем світла. Ким би не була та істота позаду, світла вона не любила. Сюзанна подумала, чи не скористатись ліхтариком, який Роланд долучив до їхніх ґунна, проте без батарейок користі з нього буде мало. За двадцять секунд після того, як вона чирконе перемикачем на його довгому корпусі, клята штука вирубається.

Хоча… секундочку.

Його корпус.

Довгий корпус!

Сюзанна сягнула рукою в шкіряну сумку, що теліпалася на плечі в Роланда, й намацала бляшанки з провіантом, але не вони були їй потрібні. Нарешті, впізнавши на дотик круглу канавку довкола кришки, вона знайшла те, що шукала. Часу розмірковувати над тим, чому ці обриси здаються такими близькими й рідними, не було. Детта мала свої таємниці, і, очевидячки, до їхнього числа належало і «Стерно». Сюзанна піднесла бляшанку до носа, щоб понюхати, й одразу ж стукнулася об неї переніссям, бо Роланд об щось перечепився: може, уламок підлоги, а може, й черговий скелет потрапив під ноги, — і був змушений щосили втримувати рівновагу. Цього разу він теж вийшов переможцем, але наступного разу їм може так не пощастити, і почвара, що повзла за ними, налетить на них до того, як він встигне зіп’ястися на ноги. Сюзанна відчула, що по обличчю тече тепла кров, і тварюка за їхніми спинами, мабуть, унюхала її, бо, голосно булькаючи, закричала. Сюзанні спав на думку велетенський алігатор на болоті у Флориді, що підводить лускату голову і виє на місяць. Уже так близько.

«Господи, дай мені часу, — благала вона. — Я не хочу помирати отак. Коли тебе застрелять, це одне, але коли їдять живцем у темряві…»

То вже геть інше.

— Швидше! — гаркнула вона на Роланда і вдарила його в боки стегнами — так вершник пришпорює втомленого коня.

І якимось чином Роланду це вдалося. Дихання виривалося в нього з грудей болісними стогонами. Так важко він не дихав навіть після того, як відтанцював комалу. Якщо так далі триватиме, серце розірветься в нього у грудях. Але…

— Швидше! Піддай жару! Трохи пізніше я покажу один фокус, але поки що зроби все, що зможеш, чорт забирай!

І в чорному підземеллі під замком Дискордія Роланд зробив те, про що вона просила.

Вона опустила вільну руку в сумку і зімкнула пальці на корпусі ліхтарика. Витягла його і затисла під пахвою (знаючи, що, якщо впустить, їм точно кінець), потім смикнула за язичок на банці «Стерно». На Сюзаннине полегшення, вакуумна упаковка відкрилася, миттєво засичавши, але несподіванкою для неї це не стало: якби вакуумне ущільнення було порушено, то займиста желеподібна речовина в бляшанці вже давно випарувалась би і бляшанка важила б менше.

— Роланде! — закричала вона. — Роланде, потрібні сірники!

— Сорочка… кишеня! — видихнув він. — Витягни!

Тягнучись до кишені, вона впустила ліхтарика у прогалину між своїми стегнами і його спиною, але встигла вхопити його, поки не вислизнув на землю. Міцно затиснувши пальцями, вона занурила корпус ліхтарика в бляшанку «Стерно». Щоб узяти сірника, одночасно тримаючи бляшанку і вимащений у драглях ліхтарик, потрібна була третя рука, тому Сюзанна викинула бляшанку. В сумці лежало ще дві, але якщо її задум не спрацює, то шансу витягти бодай котрусь із них вона не матиме.

Потвора знову заревіла, і звук був такий, наче вона вже була просто за їхніми спинами. Сюзанна відчула її дихання — смердюче, як купа риби, що гниє на сонці.

Вона простягнула руку через Роландове плече й дістала з кишені одного сірника. Їй вистачить часу запалити хіба що один, але ніяк не два. Роланд і Едді вміли запалювати їх нігтем великого пальця, але Детта Волкер знала кращий фокус — вона не раз вдавалася до нього, щоб справити враження на своїх білошкірих жертв у дорожніх забігайлівках, де промишляла. Вона скривила гримасу в темряві, відкриваючи зуби, приклала головку сірника між передніми зубами вгорі. «Едді, якщо ти мене чуєш, допоможи, рідний, — допоможи не схибити».

Вона запалила сірника. Щось гаряче обпалило піднебіння, і на язиці з’явився присмак сірки. Вогник сірника на секунду засліпив її очі, що вже пристосувалися до темряви, але вона бачила достатньо, щоб прикласти його до корпуса ліхтарика, вкритого желеподібною речовиною. «Стерно» зайнялося миттєво, і корпус ліхтарика став смолоскипом. Полум’я було слабеньке, але принаймні воно було.

— Розвернися! — закричала вона.

Роланд зупинився негайно — без жодних питань та нарікань — і рвучко повернувся на підборах. На якусь мить їхнім очам відкрилася мокра голова з рожевими очима альбіноса. Під ними чорнів рот завбільшки з вентиляційний люк, у якому ворушилися мацаки. «Стерно» давало неяскраве світло, але в цій стигійській чорноті його було достатньо, щоб почвара сахнулася. І перш ніж вона щезла у пітьмі, Сюзанна побачила, як міцно заплющуються всі її очі, й подумала, які вони, либонь, чутливі, якщо навіть такий вогник, як цей, зміг…

Уздовж стін коридору лежали купи кісток. Передня частина ліхтарика в її руці вже почала нагріватися. Юк скажено гавкав у пітьму, пригнувши голову й широко розставивши лапи. Кожна шерстина в нього стояла сторч.

— Присядь, Роланде, присядь!

Він присів, і вона передала йому саморобного смолоскипа, який уже став гаснути: у жовтих язичках полум’я, що пробігали корпусом, прозирала синь. Потвора в темряві знову оглушливо заревіла, і Сюзанна роздивилася обриси тіла, що коливалося з боку в бік. Світло вичахало, істота підбиралася ближче.

«Якщо підлога тут мокра, нам, швидше за все, гаплик», — подумала Сюзанна, проте, нишпорячи у пошуках стегнової кістки, зрозуміла, що це не так. То міг бути обманний сигнал від її сповнених надії органів чуття (бо десь попереду зі стелі зривалися краплини води, Сюзанна чула їхнє крапотіння), але вона так не думала.

Вона сягнула в сумку по другу бляшанку «Стерно». Та тільки цього разу палець ніяк не міг намацати кільце кришки. Тварюка наближалася, Сюзанна вже бачила під безформною головою численні короткі ніжки. Отже, то був не хробак, а якась велетенська багатоніжка. Юк став перед нею і гавкав безперестану, вищиряючи всі зуби. Першим почвара вхопить Юка, якщо Сюзанна не…