На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 20

Під вечір Майка всілася на тапчані, торкнулася долонею лоба.

– Їсти хочу, – попросила вперше за останній тиждень.

Назавтра совала ногами по хаті, збентежено косувала на порожній кут, та коли Толя кивнув на грушу – ну, що, повернемо? – тільки головою мотильнула: «Ні…»

Дивну звичку завела. Щоранку виходила з хати, сунула до груші, хрестилася на ікони, ані пари з вуст – дивилася на потьмянілі від часу святі лики, аж поки холоднеча не лізла за пазуху. Тільки після того поверталася в тепло, констатувала демонстративно-зухвало:

– День маємо!

Гороха інше турбувало: більше тижня в Майчиній хаті протирлувався, покинути хвору не міг і тепер, коли дівча потроху оклигувало, від’їдалося, мастило стелю блакиттю й навіть співало те своє дурне-незрозуміле «It’s been a long time since I came around…». Толі муляло – час додому дременути, бо дивні стосунки вимальовувалися: Майка абсолютно все – від сексу до банального миття тарілок – робила на свій смак і на такій високій екстремальній ноті, що якби ще й голосом підтримувала, давно б горлянку порвала, а Горохові тільки те й роби, що стримуй. Наче віжка при кобилі, наче тримає в долонях малу пташку: міцніше затисне – загине, вільніше розкриє – відлетить, не повернеться. А він хіба винаймався її стерегти?…

– Як мала дитина, – сказав, роздивляючись білі хмаринки на блакитній стелі.

– Дорослий?!

– Ну, так. Справ до біса…

Майка завмерла, – саме залізла на стільницю з чорною фарбою в пластиковій діжечці, – зиркнула на хлопця: очі сполохані.

– То й кидайся на свої справи! – кинула зухвало. – Хіба я тебе тримаю?…

– Та добре, – буркнув. – Піду…

Горох повернувся на Лупин хутір за три дні – у хаті холоднеча, аж вікна замерзли. Майка лежала на підлозі в пуховику, чобітках, вовняній плетеній шапочці, обмоталася ватяною ковдрою – й не одразу здогадаєшся: жива чи вже задубла. У мисці картопля кіркою: Толя її три дні тому насмажив перед тим, як до Капулетців зібрався. І не торкнулася.

– Мань… Манюню… Ну, що ти витворяєш?! – Серце в шмаття.

Заметушився: грубку, піч розтопив і, поки в хаті не стало тепло, все сидів біля грубки – всадив Майку собі на коліна у всій тій лабуді, – у пуховику, шапці, ватяній ковдрі, – обійняв, притискав до себе, дмухав дівчині в лице, тер щоки:

– Зігрілася?… Ну, давай… Подивися на мене!

Майка дивилася на Гороха, наче з інших світів, так байдуже – прокляв себе подумки: чого телився?! Того ж вечора повернутися хотів, так ні! Геть не по-мужськи – вирішив. Чого його бігати жучкою? Обходився раніше, і тепер обійдеться. Навіть купив у Томи три пляшки горілки і, хоч на ранок домовився капулетцівській бабі Наті за двісті гривень частину проваленої підлоги в хаті перестелити, напився до усцячки, зірвав «об’єкт», і, тільки як протверезів за дві доби, вирішив – а чого ж не сходити на Лупин хутір?… Дівчина не тримала, але й не гнала.

– Толь… Поїхали в Єгипет, – ледь чутно прошепотіла Майка.

Кульгавий приголомшено зиркнув у сірі очі, відкинув ватяну ковдру, розстібнув пуховик – знімай, Маню, тепло вже. Підхопив дівчину на руки, доніс до тапчана.

– Зараз тобі тут Єгипет буде, – пробурмотів.

Уклав Майку на тапчан, зціпив вуста, бо збудження перемішалося з ясним усвідомленням: бухав два дні немилосердно, певно, смердить із рота… Майка лежала на тапчані сумирно, ніби й ворухнутися не могла – приклала ручки до низу живота, сірі очі кликали: «Ходи до мене, ходи…»

Горох скинув штани, вмостився поруч, відчув тремтіння дивного тендітного створіння, що воно не тримало… Але й не відпускало. Відкинувся на спину, щоби вгамувати несподіване хвилювання, побачив на блакитній стелі двох великих намальованих чорних круків – кружляли-ширяли… Кохалися… А хотіла ж ластівок намалювати…

– Аби ж призналася, де ті вороги твої, – видушив. – Кожного б порвав…

3

Якби хто з капулетцівських побачив Майку до її пришестя на Лупин хутір, здивувався б: звідки вороги в наївної гамірної цокотухи? Як та трава – проростає довірливо від доброго слова.

У південному Генічеську моря, сонця, бичків, камбали, помідорів, черешні – від пуза. Коли сумувати? Усім тут одна турбота: влітку копійку з курортників вицідити, узимку до наступного сезону облуплені квартири підготувати. Майці в літі й зимі свої зиски. Узимку з мамою удвох у двокімнатній хрущовці неподалік моря розкошували – з газом, комунальними зручностями: лежиш у теплій ванні, розслабляєшся, аж мрії народжуються. Щоби влітку мама добре на відпочивальниках заробила, купила Майці новий мобільний, італійські чобітки, дала грошей поремонтувати старий комп і на Інтернет, Майка заради того згідна влітку переселятися до дощатого сараю на тітчиному подвір’ї – хай їхню квартиру окупують відпочивальники. Аби платили! Мама пиріжки смажитиме, у місті продаватиме чи з дрібним крамом на Арабатську стрілку подасться по пансіонатах і базах відпочинку, а Майка вареною кукурудзою торгуватиме біля ринку – усе ж копійка. Одна біда – мама увесь заробіток докупи складає. І де Майчиним мріям здійснитися?

У чотирнадцять років свій гаманець завела. Прилаштувалася до приморського ресторанчика – і офіціантка, і посудомийка, і прибиральниця, як треба. Крутилася дзиґою – чайові у фартушок, а пізно вночі, коли натхнення пити й гуляти вивітрювалося навіть з останнього найзавзятішого відвідувача, бігла на море, де чекали однокласниці й найкращі подружки Вітка з Лількою. Дупами на хвильоріз, ноги в море. Курили тонкі цигарки, волоока красуня Лілька демонструвала пахучі презервативи, худа Вітка матюкалася по-дорослому, пухкенька Майка рахувала чайові, переповідала про витівки п’яних гостей, а Лілька просила запримітити найбагатшого, бажано зі столиці чи іншого великого міста.

– І щоби без баби! – наполягала.

– Я б зі старим ніколи не лягла! – плювалася Вітка.

Лілька усміхалася зухвало: «І скній тут, дурепко!» Вітка ображалася, матюкалася ще вигадливіше: «Скорше за тебе заміж вискочу! По любові!» Майка штовхала дівчат із хвильорізів у море: «Як же ви мене дістали вашими суперечками!» Дівки не гнівалися, вилітали з моря, ганялися за Майкою по піщаному берегу: «Стій, Гілка! Гілю… Та не втечеш!» – хапали за руки, тягли в море… Животи від сміху надривали.

Та під ранок, повертаючись до дощатого сарая, де на шести квадратних метрах ліпилися одне до одного два металеві ліжка з панцирними сітками, Майка все частіше думала: «Мені отут усе життя бути? До смерті? Чому я не народилася в Парижі? Чи, приміром, у Болгарії?… Чи хоча б в Криму, де курортників у сто разів більше?… Скоріше б на новий мобільний заробила. І взагалі… Ятку б завела. У ресторані б обідала, а не гостям відбивні подавала». На відстані подиху билося безкрає, як мрії, море, – крок зроби і пливи, – та Майчин човник рухав вузьким засміченим потічком, схожим на каналізацію ресторанчика, куди щовечора виливали помиї. Ніби геть поряд, та ніколи в море не впаде.

– Чому я тут народилася?…

Просолена, розгублена, зажурена, відрубалася лише до опівдня, щоби підхопитися і мчати в ресторан, бо хазяїн-вірмен запізнень не пробачав, а охочих на Майчине місце – пів-Генічеська. Нічого… Зате вночі на морі чекатимуть Вітка, Лілька і мрії, що їх повно – як дрібних креветок у долоні. Сидітимуть на хвильорізі, болобонитимуть – не зупинити – про таємну змову, що вона тут і народилася в Лільчиній голові, оселилася у Вітчиній, і тільки Майка все лякалася: страшно…

– Відкладаємо гроші, закінчуємо школу і втрьох тікаємо з Генічеська, бо до скону пиріжками й кукурудзою торгуватимемо, – Лілька завжди починала першою.

– Може, ми тут якось… – губилася Майка.

– Ні, Гілю! Тут шансів нема. – Лілька за головну. – Ти ким після школи стати мріяла?

– Не знаю, – признавалася Майка.

– А я дизайнеркою стану! – пнулася Вітка. – Мама мене шити навчила, фасонів придумати можу мільйон.