На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 21

– Дурні ви! – пхикала Лілька. – Жити треба з мужика. Інше – фігня.

– А давайте до Києва поїдемо, – пропонувала Вітка. – Там тих дизайнерів… Прилаштуюся біля когось.

– Може, краще до Одеси? Чи Ялти? – безнадійно встрявала Майка, бо ж море і від мами недалеко.

– Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! – Лілька вже все вирішила.

– А що ми там робитимемо? – губилася Майка.

– Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! – пояснювала Лілька. – Втрьох легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви мені, як вам вигорить.

– Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують. Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби нас помітили… – звивалася Вітка.

– Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, – одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: «Хай та, хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними окулярами торгує…»

Сама першою клятву й порушила – чкурнула з Генічеська за рік до закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася. Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс…

Вітка – ще одна зрадниця! – того ж літа по великій любові зійшлася з випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала – тільки восени докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою – де там. І слід прохолов.

Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?… Образилася смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії.

До школи не повернулася, хоч мама благала: «Вчися, бо бігатимеш з крамом по стрілці, як я…»

– А що краще?

– Бухгалтером можна…

– Гроші чужі рахувати?

– Зате в теплі. В офісі.

Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. «Пельмені від Зими!» Красиво… До весни місила кляте тісто, у березні перестріла класну керівницю.

– Ну, що ви витворяєте, дівчата?! – дорікала Майці, ніби вони втрьох із Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. – Одна в мандри подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не згодиться?… Після школи що робитимеш?

– Не знаю, – призналася Майка. – До інституту не збираюся.

– Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! – налякала вчителька. – Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до випускного – буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували.

От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла: «Скоріш би сезон…» Ресторан, чайові, море… Заробить – тоді вже і за життя подумає. Ятку, може… З морозивом.

Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка Славка. Припхалася з ним до подруги.

– Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила.

– І що воно тобі дасть? – Вітка відірвала немовля від грудей, поклала до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. – Гайда на море… На наше місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися.

Курили на хвильорізі – а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з грудей тече, мрії без крил – усі під ногами дрібними камінцями валяються, наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями.

– Тепер поїдеш із Генічеська? – спитала Вітка.

– Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так – куди? – пробурмотіла Майка, ніби без подруг усі шляхи їй – з Генічеська в Генічеськ.

– А малюєш… Могла б до цих… До художників якихось прибитися.

– Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового.

– І що з того? Може, і таке комусь згодиться.

– Куди я сама?

– І що робитимеш?

– І так без діла не сиджу. Пальці від пельменів попухли. Скоріше б сезон.

Вітка усміхнулася нахабно, вщипнула Майку за живіт.

– «Сезон, сезон»… Давай худни, Гілю, бо жодний мужчинка на тебе не гляне.

Майка насупилася, ляснула Вітку по долоні.

– На тебе вже глянув. Носишся тепер…

– А, то пусте. Малий – не завада. От побачиш, ми з тобою тут ще таких крутеликів собі відірвемо, Лілька помре від заздрощів. Припхається зі своїх мандрів, а ми тут такі… У шоколаді.

– Дівчата в ресторані казали: курортники досвідчених люблять. Щоби все вміли, – поділилася Майка достовірною інформацією.

– А ти не вмієш? – здивувалася Вітка. Глянула на Майку із прикрістю. – У тебе що – й досі ні з ким не було?

– Сто разів було! – збрехала Майка.

– І з ким?

– Ти його не знаєш… – ледь відкараскалася. Та Вітка і за тиждень, і за два все цікавилася: «Хто ж там такий у тебе завівся, Гілю? Відкрийся подрузі!» Аби задовольнити настирливу Вітку, Майка вигадала технолога з пельменного цеху, що він нібито приїхав із Херсона, закохався в Майку й навіть вирішив заради неї навіки залишитися в Генічеську. Для переконливості тягала по Вітчиній кімнаті важке крісло – «вагітність скидала»…

Та одного дня вирішила: ну, скільки можна брехати?! Час уже якось надолужувати… Однокласниці з тринадцяти років як не про кунілінгус, так про фалоімітатори… А Майка тільки й того, що цілувалася із сусідським Олегом рік тому, коли хлопець навідався до матері з Одеси, де навчався в морехідці. І ще два місяці по тому трусилася від безпідставного гидкого страху завагітніти. Вітка б відрубилася від сміху.

Доля відгукнулася на Майчині жадання тієї ж миті – на, спробуй. Саме сезон розпочався, Майка кинула пельмені, знову побігла до ресторану. А там такий собі Арсен, племінник хазяйський, глянцева реальність: окуляри «Рейнбоу», шмотки з крокодилами, капці «Гуччі»… За дупку не щипав, як дебіли місцеві й гості п’яні, парфуми подарував, на катері в море вивіз разом із компанією гучною і не потяг до каюти – шампанським частував, у вічі заглядав. Так зачарував, Майка навіть збрехала Вітці, що кинула херсонського технолога заради гарячого кавказця. А що робити, аби сподобатися Арсенові, і гадки не має. Вітка тицьнула Майці жменю презервативів, веліла купити сексуальну білизну – і вперед!

Того ж дня Майка побігла на місцевий базар, передивилася купу трусів і ліфчиків, засумувала: не те, не те… Заскочила в крамничку з пафосною назвою «Венеція», де місцеві ніколи нічого не купували, бо ціни ломові, а приїжджі не цуралися. Тільки наблизилася до стійки з жіночою спідньою білизною, серце завмерло: є! Напівпрозорий біло-рожевий комплект, ідеальний, як… саме кохання.

– Дві тисячі! – хазяйка «Венеції» поруч. – «Вікторія-сікрет»! Для тих, хто має гарний смак!

«Хто має гроші!» – бідкалася Майка, бігла додому стрімголов: перевдягтися, причепуритися і на роботу. Хазяїн не прощає запізнень, а Майці зараз ніяк не хотілося вилетіти з ресторану. Арсен…

Він чекав. Перехопив Майку біля вхідних дверей.

– Завтра… Опівдні… В Ялту на три дні. Поїдеш зі мною?…

Мамо рідна! От він, шанс! Гостям усміхалася, тарілки літали – не билися. Хазяїн – людина! Відпустив, не скривився: «Відпочинь! Еля тебе підмінить». Арсен бісики очима пускав, серце калатало. До дощатого сараю увірвалася:

– Мамо! Дві тисячі гривень! Благаю! У тебе ж є! Квартиранти ж тільки розплатилися…

– Сама знаєш. Колонку газову міняти треба. І батареї.

– Я зароблю й віддам! Присягаюся!

– Що за пожежа?

– У Крим! На три дні!

– Тобі тут моря замало?!

– Мамо! – крикнула відчайдушно, аж тітчині собаки загавкали. – Благаю. Іншої нагоди не буде!

Мама зітхнула з прикрістю, полізла до кишені… Дістала з неї шоколадну цукерку, простягнула доньці…