Байки - Гребінка Євген - Страница 3

3

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла, Проміж других квіток як жаром червоніла До єї раз у раз літа бджола, Бабок, метеликів над нею грає сила. Пройшов день, два, і з неї цвіт опав, І Маківка осиротіла; Бджола на іншій квітці сіла, Ту погань метелів мовби лихий забрав. Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я, Жартуй, да не глузуй із бідних парубків; А то мине весна твоїх годів, Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись: Ти чоловік і з хлібом, і з волами, І грошики у тебе завелись - Який тебе лихий ізніс І побратав з панами? Покинь їх, хай їм цур! і з ними не водись. А то коли к тобі ні заверну у хату - Ти з благородієм сидиш запанібрата, І чарка катержна гуляє по столі. Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового - Та сарана живе на твоєму добрі. Або і возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе; А коней-калічі повнісінька повітка Твоє сінце скубе. Тим часом хліб давно у полі половіє; Його і птиця б’є, і вітер марно сіє; А дядько мій ґуля! З письменними по чарці да по парці, Останній шаг витрушує шинкарці. Рівняться з ними нам сам Бог не позволя: То, сказано, - пани, щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли. Охріме! не зробись сміховищем села, Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі! Ось слухай. У мене недавно на городі Червона Рожа зацвіла, І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився! Іспершу гарно страх з сусідкою він жив. Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився, А трохи згодом глядь - всю Рожу оповив. І бідная вона змарніла, Поблідла, далі пожовтіла; А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось чутка степом полетіла (На що то гріх не підведе), Що у степу якась Могила Дитину швидко приведе. Про диво сеє як почули, То люди зараз в степ майнули, Старий і молодий к Могилі, знай, іде. Крий Боже, народу якого там зобралось! Як об Іллі в Ромні; Буцім там місто починалось. Де ні взялись міняйли й шинкарі І підняли між себе галас; Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі, І красти бублики шатнули школярі; Сластьони шкварились, сідухи цокотіли; Про Лазаря старці під кобзу голосили; «Холодний квас!» - москаль між народом гукав Знечев’я, а базар в степу як треба став. Хрещений люд хоча гуляє, Да на Могилу все раз по раз позирає, Чи швидко вродиться те чадо степове. Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише, Боками сивими колише І з лиха на ввесь степ реве. Народ дивується, да їсть, да п’є горілку. Вже панський стадник Опанас, Покинувши товар, що пас, З кишені витягнув сопілку Да як утне московського бичка! Підківки зараз забряжчали, В кружку дівчата танцювали; Москаль покинув глек та садить гоцака. Аж ось - лулусь щось під ногами! Загоготів якийсь підземний глас. Базар утих, баби замовкли під возами, Із ляку упустив сопілку Опанас, І люди, хрестячись, баньки повитріщали. Могила тріснула, і те дитя, що ждали, На божий світ сусіль - як пить дало! Та що ж за чадо те було, Що стільки гомону між нами наробило? «Мабуть, підсудок?» - «Ні!» - «Так лев?» - «Ні!» - «Так мішок З дукатами?» - «Ні, ні!» - «Так папорті цвіток?» «Але ж!» - «Так, з нами хресна сила, Мабуть, вона полубіса вродила?» «Не втяв!» - «Так вилила козацького коня?» «Ні, просто привела руденьке мишеня».

ШКОЛЯР ДЕНИС

Миряне, слухайте, щось маю вам сказать: От сих різдвяних свят, на самої Меланки, Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки, Із школи поспішав до батька ночувать, Щоб завтра по закону, Як слідує, пашнею засівать. Пізнавши шкапа шлях додому, Смикнула раз, другий - і хлопця понесла. Хоть здержав він її, да злість його взяла; Хотів би проучить, да бить її боявся, А треба ж і себе чим-небудь показать,- Так по оглоблям ну малахаєм шмагать. Як тільки пан із паном зазмагався, Дивись - у мужиків чуприни вже тріщать.

СОНЦЕ ДА ВІТЕР

Із Вітром Сонечко розгуторило мову Про силу, бачите, хто з них моцніший був. Звичайно за словцем балакали по слову, А далі Вітер так на заклад навернув: «Чи бачиш, їде ген собі козак по полю? Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк! Хто з плеч зірве його додолу, Хай буде той уже моцак». «Іносе, дми собі!» - так Сонечко сказало; І Вітер шпарко полетів. Надворі дуже сумно стало, По небу хмари скрізь погнало, А Вітер по землі, крий Боже, заревів, Наліг на козака, з його одежу цупить. Зігнувся на коні козак, До себе горне кобеняк Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить. Хуртовина назад бідаху пре, За поли смикає, відлогу з плеч гирує, Аж шлях курить, трава в степу хвилює, А все одежі не здере. Дув, дув, аж потом ввесь облився, Із моці вибився сердешний, набік плись. Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись - Мов божий мир ізнову народився. Козак перехрестився, Кобилку зараз зупинив, Бо страх горюшну заморив, Поплівся стежкою ходою, потихеньку. А Сонце гріє все да гріє помаленьку. Угріло божий світ, почув тепло козак Да й скинув кобеняк.