Пролісок - Грабовський Павло Арсенович - Страница 5

5

НА ПАМ'ЯТЬ

Навік минули вільні годи, В далекий край припало йти; І от під тяжкий час пригоди Мені сестрою стала ти; Мов ангел, сяла предо мною, Неначе квітонька цвіла, Моєю зорею ясною, Моєю музою була! Тебе нема, а все з могили Твій образ світлий устає,- І знов душа почує сили, Замарить серденько моє.

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене. Там десь ллються рідні звуки, Боротьба за люд іде... Тута ж часом від розпуки Стигне слово молоде. Там матуся теплі сльози З горя щиро вилива... Тута ж хуга та морози,- Серце в тузі занива. Побратими любі, милі,- Скрізь розкидані вони: Спочивають у могилі Чи по тюрмах ждуть труни.

"Україна приснилась мені..."

Україна приснилась мені, Я прокинувсь ізмучений дуже; Ранній промінь гуляв по стіні, Та не легше було мені, друже! Люду мимо чимало пройшло, Радий гомін та жарти - байдуже... А на серці у мене скребло, І не легше було мені, друже! Онде гай величаво дріма, Вільна пташка так весело круже, Чорнобрива жоржину лама... Та мені не полегшало, друже!

"Гаряче душа молилась..."

Гаряче душа молилась, Лихом вражена новим; Наді мною ти схилилась, Ніби світлий херувим. І замовкло люте горе, Серце марить, ожива... Чи надовго? Де ти, зоре? Боже! Хмара виплива.

ПО МОРЮ

Чимало днів по морю, У тьмі німій, На певну зустріч горю Плив човен мій. Швиряли хвилі бурні На всі краї... Вставали думи журні Нудьги-змії. Вітчини берег милий Зникав і зник, І рвався мій безсилий, Розлучний крик. А прірва виє, кличе До бороття, Пловцеві згубу зиче Без вороття.

БОРЦЕВІ

Не трать надій: Ти згинеш,- слід Твоїх подій Розтопить лід В серцях катів, Любов натхне Їм до братів... Вік промине; Любов же та Одним одна, Що день - свята, Що день - ясна, Переживе І всіх і все, Життя нове У мир внесе!

"Красно при долині..."

Красно при долині Квітонька цвіла, Та до кіс дівчині Мати заплела. Гордо чарівниця Вродою пиша: Чиста, як зірниця, Молода душа. Хай же сліз не баче, Сяє-розцвіта, Доки згине, наче Квітонька ота!

БЛАГАННЯ

Над усім обладу маєш,- Вчуй же стогін, прихились, Правий боже! Чи зламаєш Ти кайдани ці колись? Дай нам силу вирвать руки Із обіймів їх цупких, Зарятуй від скону-муки, Тхни огнем надій палких! Розірви на небі хмари, Тьму згромаджену розвій, Щоб загибли людські чвари, Вчувши голос дужий твій!

КРАЩЕ

Тяжко в неволі нудитись; Молодість... де вона є? Краще б у світ не родитись,- Стільки він мук завдає! Сестроньки, браття - в могилі, Вороги ж люті - живі... Як не затоплять їх хвилі Вилитих сліз та крові? Терпіть, а має справдитись Божий святий заповіт... Добре у світ не родитись, Краще - побачити світ!

ДО БАНДУРИ

Не голосна ти, вбога бандуро, Подруго люба тюрми! Люди освітні вчують похмуро,- Їх не привернемо ми. Прості... чи дійде ж слово любові, Чи їх прихилять пісні? Супроти моря поту та крові Що наші співи сумні? Де вже бездольцям тим відрізняти Ворог ти клятий чи друг... Треба б поперед нам обійняти Ціну народних послуг!