Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 41

41

XIII «Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник Султанський, - а ди­явол дав нам тьму. Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник Про Бо­жий світ мізер­но­му уму; А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба, Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба, За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл [136] Вловляє грішні душі в Бо­га сил! XIV Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на. Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул, Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на: Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул. Боговідступні лют­ри да ла­тинці, Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці, Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук, Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук. XV Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на, А в нього, не­не, на умі не те: Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на - І в нас, і в вас зне­ва­жи­ти свя­те: «З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти І кожній вірі пра­во рівне да­ти. Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть: У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь». XVI Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу, Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак! Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу, Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях! Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти, З не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти, А ми зробімо, щоб він там поліг, Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!» XVII «Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?» «Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як. Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий, Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях. На довгій ниві й на віку бу­ває Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му Всміхається, пре­гор­до­му уму. XVIII Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но, Як по­велів за­кон і вам, і нам, Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам, Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою, І щоб та­кою кля­тою вой­ною Безбожник нас під нозі не по­дав Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав. XIX Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш І на собі, що ло­ба на­товк­ла Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра… Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою. Зорудуєм про­тив обох вой­ною, Против обох обер­не­мо той міч, Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…» [137]

ПОСПІВ

І Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм, Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла: Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм, Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла. Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм, Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла, І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю: Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю! ІІ Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря, Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли, Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря, І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли. Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля, Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли, Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да. ІІІ Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва, А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми, Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва. Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми, Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва, Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють, Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють. IV Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти, Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла, Ні без пу­тя війна, наслідни­ця тісно­ти, Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла. Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти, Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла; Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють. V Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли, їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли, І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли. Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли, Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли, Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові, Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові. вернуться

136

- Сатанаїл - середньовічні богомоли (єресьна хри­сти­ян­ському грунті, типологічна манихейству) говорили про Сатанаїла (Сатана плюс el, «Бог») як сина Бога і брата Ісуса Христа.

вернуться

137

- Кінець поеми згорів під хуторну пожежу.