Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 42

42

VI І се вже по­ча­ли по­ма­лу ви­ми­ра­ти Сліпі про­во­дирі сліпо­го гай­да­мацт­ва: Перестають вой­ну хи­жацьку прос­лав­ля­ти, Хвалитись ди­кос­тю і зра­дою, ко­зацт­ва. І га­сить, мов по­жар, культу­ра дух зав­зя­тий, Насліддє тем­но­го і зло­го азіатства; Пророчиці люб­ви но­ву нам жизнь віщу­ють, До інших под­вигів і сла­ви нас го­ту­ють. VII Настане час ко­лись яс­ний, бла­гос­ло­вен­ний, Що наші зіроньки все не­бо осіяють І жизні іде­ал, сво­бо­ди дар спа­сен­ний, Умом по­езії і сер­цем привіта­ють. І зник­не, мов ту­ман, навіки мо­рок тем­ний, Що блазні сла­вою та чес­тю ве­ли­ча­ють, І, при­об­ща­ючись релігії на­уки, До всіх на­родів ми прос­тяг­нем братні ру­ки.