Пісні - Руданський Степан Васильевич - Страница 1

1

Руданський С. В.

ПІСНІ

ПРЕСЛІВ’Я

Спив до дна я прик­рий ке­лих За здо­ров’я долі, І з похмілля моє сер­це Розривають болі. Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми, Нащо твої ча­ри, Коли з ни­ми враз по сер­цю Бродять чорні хма­ри? Правда, ми­ло мені бу­ло, Як ти обійма­ла І опу­ще­не покрів’я З дум­ки підійма­ла І на ро­зум на­ки­да­ла, - Правда, ми­ло бу­ло!.. Моє сер­це в цілім морі Розкоші то­ну­ло. Я за­був про все на світі, На все не вва­жав-єм, Я й се­бе за­був са­мо­го, Мало пам’ятав-єм. Спам’ятався - а ти щез­ла… Розум хо­лодіє, Лиш не­щас­на моя дум­ка Росте та повніє. В якім смут­ку, в якім жа­лю З нею я блу­каю, В яких бо­лях на чу­жині На світ по­род­жаю. Породжаю, ог­ля­даю… Мила моя, ми­ла, Чи ти ме­не, моя ми­ла, Не щи­ро лю­би­ла? Чи я те­бе, моя ми­ла, Не лю­бив, як тре­ба? Чи то мені та­ка до­ля Випала із не­ба? Чого ж ду­ма та­ка пиш­на, Чого ж сло­во бідне? Дитя моє не­доспіле, Дитя моє рідне! Згубив би я те­бе ра­зом, Як Час сво­го си­на, Але, мо­же, те­бе прий­ме Мати Ук­раїна!

Петрополь, 10.VII 1859

СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...

Сиротина я без­род­ний, Десь за­ги­ну в чу­жині - І ніхто очей хо­лод­них Не зак­риє там мені. І нерідною ру­кою Буду в зем­лю я за­рит, І теп­ленькою сльозою Ніхто хро­ба не зро­сить…

4 мая 1852 го­да

ТИ НЕ МОЯ

Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая! І не мені кра­са твоя; Віщує ду­монька смут­ная, Що ти, дівчи­но, не моя! Ти не моя! За лич­ко гар­не Справляє хтось ко­лодія… Мої ж літа про­хо­дять мар­не, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя!.. І бро­ви чорні Милує інший, а не я, І інший хтось те­бе при­гор­не, А ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя, го­луб­ка си­ва!.. Щаслива до­ленька твоя, Моя же до­ля не­щас­ли­ва, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя! Но що ж я маю? Чим пох­ва­люсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя ко­хаю; Но ти, дівчи­но, не моя!..

МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...

Мене за­будь, моя дівчи­но! Спокійно жий, щас­ли­ва будь, Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, - Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком Не роз­би­вай біленьку грудь: Шукай собі ко­хан­ка хут­ко, Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь, ме­не не тре­ба! Та як­би я ко­ли-не­будь Тебе за­був… - о бо­же з не­ба, Мене за­будь, ме­не за­будь!..

19 фев­ра­ля

ПІСНЯ

Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди, Добрі лю­ди, ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди. Літа мої мо­лодії… Що ж по то­му? Що ж по то­му, Як без щас­тя, як без долі Жити в світі мо­ло­до­му? Моє щас­тя за го­ра­ми, Може, дру­гим по­ма­гає. Моя до­ля враз з Ду­наєм В синє мо­ре уп­ли­ває. Життя моє! Жит­тя моє! Ти - по­ко­ше­ная ни­ва. Не зос­та­лась, не приг­ну­лась Жадна квіточ­ка щас­ли­ва. Серце сох­не, сер­це чах­не, Душа ра­да в хо­ло­до­чок; Но де гля­ну, по­див­лю­ся - Тільки камінь та пісо­чок. Серце сох­не, сер­це чах­не, Як в полі би­ли­на тая, Поки йо­го не при­гор­не Де мо­ги­ла си­ро­вая. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж рідненький там зап­ла­че? Хіба во­рон чор­нок­ри­лий, Пролітаючи, зак­ря­че!.. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж за ме­не спо­га­дає? Як по­ду­маю за сеє, З жа­лю сер­це роз­пу­кає… Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди, Не ди­вуй­тесь ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну, Де по­ки­нув я дівчи­ну, Де по­ки­нув чорні очі… Повій, вітре, з по­лу­ночі. Між яра­ми там до­ли­на, Там біленькая ха­ти­на, В тій ха­тині го­лубонька, Голубонька-дівчинонька. Повій, вітре, до схід сон­ця, До схід сон­ця, край вікон­ця. Край вікон­ця постіль біла, Постіль біла, дівча ми­ле. Зупинися ниш­ком-тиш­ком Над рум'яним білим лич­ком, Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся, Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся. Як спить ми­ла, не збу­ди­лась - Нагадай їй, з ким лю­би­лась, З ким лю­би­лась і ко­ха­лась І ко­ха­ти при­ся­га­лась… Як заб'ється їй сер­денько, Як дівча зітхне тя­женько, Як зап­ла­чуть чорні очі, Вертай, вітре, к по­лу­ночі. А як ме­не по­за­бу­ла, Як не­лю­ба при­гор­ну­ла - Ти розвійся край до­лині, Не вер­тай­ся з Ук­раїни… Вітер віє, вітер віє; Серце ту­жить, сер­це мліє… Вітер віє, не вер­тає, Серце з жа­лю за­ми­рає.