Приказки - Руданський Степан Васильевич - Страница 12

12

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ

Стали ко­лись Хмельницько­го Ляхи підмов­ля­ти, Щоби на­шу Ук­раїну З Польщею з’єдна­ти. А Хмельницький їм го­во­рить: «Сядьте, добрі лю­ди! Послухайте мої бай­ки, Чи прав­ди­ва бу­де?.. Ото був собі гос­по­дар, Мав їдно­го си­на, І лю­бив він йо­го щи­ро - Сказано, ди­ти­на… Любив йо­го, як ди­ти­ну, Годив, як па­няті; Але в то­го чо­ловіка Був і вуж при хаті. І, бу­ва­ло, як ди­ти­на За обід сідає, В тую по­ру із-під печі І вуж вилізає… І що ди­тя йо­му ки­не, Що са­мо упа­де, Вуж полізе поз­би­рає, Вуж і то­му ра­дий!.. Але раз ди­тя по­ча­ло Із ву­жем дро­чи­тись, Дрочилося-дрочилося, Далі ста­ло би­тись. Вуж до піни розізлив­ся, Укусив ди­ти­ну; Аж над­хо­дить і гос­по­дар В ту ли­ху го­ди­ну… Як уда­рив по ву­жеві, То хвіст і ос­тав­ся, А вуж, жи­вий, та безх­вос­тий, У но­ру схо­вав­ся… Нема в хаті вже ди­ти­ни, І ву­жа не ста­ло; А тим ча­сом гос­по­дарст­во, Як во­да, спли­ва­ло. В рік іспли­ла вся маєтність, Всі йо­го по­жит­ки, Ба вже й на нім не ос­та­лось Ні руб­ця, ні нит­ки. Іде, бідний, до во­рож­ки; Світить во­на свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чо­ловіче! Мав-ись,- ка­же,- чо­ловіче,- Ти ву­жа хатнього! Все ба­гатст­во, вся маєтность - Все бу­ло від нього. А як ти з ним пос­ва­рив­ся, А мо­же, й по­бив­ся, То ото ж ти че­рез теє Усього ли­шив­ся!..» Повертається гос­по­дар До своєї ха­ти, Прислонився ко­ло печі Та й став ву­жа зва­ти… Вилізає вуж безх­вос­тий Та й став го­во­ри­ти: «Ні вже,- ка­же,- чо­ловіче, Разом нам не жи­ти! Скілько ти на ме­не гля­неш - Зараз при­га­даєш, Що довіку че­рез ме­не Ти си­на не маєш! Скілько я на те­бе гля­ну, Зараз при­га­даю, Що довіку че­рез те­бе Я хвос­та не маю. Буду тобі, чо­ловіче, Все доб­ро ро­би­ти, Але ра­зом із то­бою Я не бу­ду жи­ти!..» Отак во­но, добрі лю­ди! Польща - то ди­ти­на, Король польський - то гос­по­дар, А вуж - Ук­раїна!..»

МОШКОВА ПІСНЯ

Колись Мош­ко улю­бив­ся У на­шу дівчи­ну. То, бу­ва­ло, все співає В ли­хую го­ди­ну: «Світить місяць, світить, І сон­ця не тре­ба,- Він не впа­де з не­ба, Бо доб­ре дер­житься. Ой там край Ду­наю Голуби літа­ють,- Най собі літа­ють, Бо я їх не спійму. Сів заєць на дубі, Оріха ку­сає… Бо він виг­ля­дав Милої ко­хан­ки. Сів заєць на дубі, А я ко­ло ду­ба. Як ти мені лю­ба, Сказати не мо­жу!»

ХТО КОГО ЛУЧЧЕ

Бився Мош­ко із Гав­ри­лом Та й потім хва­лив­ся: «Ото,- ка­же,- на яр­мар­ку Я з Гав­ри­лом бив­ся! Він на ме­не із ло­ма­ком По пле­чах ма­ха­ло. А я йо­му все з яр­мур­ком По носі да­ва­ло!» «Та слав­но ж ви, Мош­ку, би­лись… А хто ж ко­го луч­че?» «Та Гав­ри­ло ме­не луч­че, А я йо­го луч­че!»

НЕВИННИЙ МОШКО

«Куди, Мош­ку, так ідеш?» «На війну ви­ход­жу!» «А чо­го ж то пізно так?» «Ще два-три по­ло­жу!» «А як те­бе ча­сом хто Схоче по­ло­жи­ти?» «А ко­му ж я ви­нен що? За що ж ме­не би­ти?»

ТРИ ПИТАННЯ

Рабин: «Чого півень, як співає, Очі зак­ри­ває?» Мошко: «Того, дев­не, що на­пам’ять Свою пісню знає». Рабин: «Чого ко­лись по дра­бині Ангели зліза­ли?» Мошко: «Бо ще бу­ли мо­лодії, Мало пір’я ма­ли». Рабин: «Чого мо­ре так со­ло­не, Що не мож­на пи­ти?» Мошко: «Бо по­гані осе­ледці Мали за­се­ля­ти».

ЧИ ДАЛЕКО ДО НЕБА

«Що п’ять верс­тов - то й кор­шом­ка, Нічого й лічи­ти, Бо п’ять верс­тов як проїдеш, Треба й відпо­чи­ти. Ото їдуть із яр­мар­ку Двоє гос­по­дарів, У каж­до­го віз по­ряд­ний, Воликів по парі. Їдуть собі по­ма­леньку, Грошенята ма­ють, Полягали на со­ломі - Та й ду­му га­да­ють. Далі їден про­бу­див­ся З гли­бо­кої ду­ми, Повернувся на со­ломі. «Чи спиш,- ка­же,- ку­ме?» «Що го­во­риш?» - дру­гий ка­же. «Чи спиш, я пи­таю». «Та не сплю ще,- ка­же,- ку­ме, Тілько що дрімаю!» «Не дрімай же на го­ди­ну Та глянь про­тив не­ба, Скілько б верс­тов так до не­ба Проїхати тре­ба?» «Та бог йо­го свя­тий знає І добрії лю­ди… Я ду­маю, що не більше, Як п’ять верс­тов, бу­де». «Гуттю, ку­ме!.. Та се ба­ба Тобі наб­ре­ха­ла… Та як­би п’ять верс­тов бу­ло, Там корш­ма б сто­яла!»