Приказки - Руданський Степан Васильевич - Страница 11

11

18 ап­ре­ля

САМА УЧИТЬ

Біжить дівка; в ру­ках кур­ка, Сито під пах­вою. Аж ди­виться - спо­чи­ває Козак під вер­бою. Розпалилася дівчи­на, Гвалтом чо­гось хо­че: То підійде, то заг­ля­не Козакові в очі. То пус­титься утіка­ти, То знов підсту­пає. «Та чо­го ж ти утікаєш?» - Козак про­мов­ляє, «Який змис­ний!.. Утікаєш!.. Еге!.. Не втіка­ти?! Я вже ба­чу, що ти хо­чеш! Бодай не ка­за­ти!..» «Та дур­на ти! Втек­ла б кур­ка! Як тут що зро­би­ти?» «Який змис­ний!.. Втек­ла б кур­ка?! А си­том нак­ри­ти!..» Не знав ко­зак, що ро­би­ти, - Сама на­учає… Козак жи­во ви­дер кур­ку, Ситом нак­ри­ває. Кладе дівку під вер­бою, Зміряв, як го­диться… Пішла дівка до­ро­гою - І не нах­ва­литься…

18 ап­ре­ля

УКАЗ

Їде ко­зак до­ро­гою, Дівку на­ди­бає; Вийняв папір з-за па­зу­хи Та й її чи­тає: «І про­чая, і про­чая… По се­му ука­зу Кожна дівка ко­за­кові Довжна дать по ра­зу!» «Чуєш, дівко, що в указі?» «Та чую, ко­за­че». І вже ж ра­да-то, пся­юха, Аж ма­ло не ска­че! Ізліз ко­зак, покріпив­ся, На ко­ня сідає, А дівчи­на підійня­лась Та й ще за­ба­гає: «А приг­лянься-но, ко­за­че, До то­го ука­зу: Чи не­ма там на­пи­са­но, Щоб іще по ра­зу?»

18 ап­ре­ля

ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА

Питаються якось хлоп­ця Подорожні лю­ди: «Чи ба­га­то верс­тов, си­ну, До Києва бу­де?» «А не знаю, - хло­пець ка­же, - Було вісімнад­цять, Тепер мен­ше, ли­бонь, ста­ло, Здається, сімнад­цять!» «Що ж то, си­ну, за при­го­да Така при­лу­чи­лась?» «Та при­го­да не при­го­да - Верства по­ва­ли­лась!»

НА КАЛИТКУ

Прийшов му­жик до крам­ниці, Сукно ог­ля­дає… Перекинув штук зо двад­цять - Все не до­би­рає… Аж заг­ля­нув десь кар­ма­зин: «Дай-но, жид­ку, то­го!..» Розвертає, ог­ля­дає: «Се хіба нічо­го!..» Виміряє се­ре­ди­ну: «А хо­ди-но, жид­ку!.. Ото звідси мені, жид­ку, Виріж на ка­лит­ку!»

ДОПИТАЛАСЬ

Прийшов му­жик із праз­ни­ка, Празник доб­ре вдав­ся: Посиніла кру­гом шия, І чуб підійняв­ся. Прийшов в ха­ту - ані сло­ва… На лаві сідає. Аж підхо­дить мо­ло­ди­ця, Мужа ог­ля­дає: «А чо­го то в те­бе шия Вкрита си­ня­ка­ми?» «Та то, ма­буть, од вишнівки, Що пив із по­па­ми!» «А хто ж тобі, чо­ловіче, Чуба мав нам­ня­ти?» А той з ла­ви та до неї: «А знаєш мов­ча­ти?!»

ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ

Прийшла в церк­ву ста­ра ба­ба, Свічок на­ку­пи­ла; Де бу­ла яка іко­на, Всюди поліпи­ла. Іще па­ра ос­тається, Де їх приліпи­ти?.. «Ага! - ка­же.- По­шу­каю Святого Ми­ки­ти!» Найшла ба­ба і Ми­ки­ту - Святий чор­та ціпить!.. Бере од­ну йо­му ста­вить, Другу чор­ту ліпить!.. Видять лю­ди й роз­ва­жа­ють, Щоб там не ліпи­ла. «Що ти, ба­бо,- ка­жуть,- ро­биш? Та ж то вра­жа си­ла!..» Але ба­ба обер­ну­лась: «Не судіте, лю­ди! Ніхто то­го не відає, Де по смерті бу­де!.. Чи у небі, чи у пеклі Скажуть віку­ва­ти; Треба всю­ди, добрі лю­ди, Приятеля ма­ти!..»

ЧУЖАЯ ДИТИНА НЕ ТО, ЩО РІДНА

Ой не тая, мій си­ноньку, Година нас­та­ла, Щоб чу­жая ди­ти­нонька За рідную ста­ла. Нар[одна] пісня Журилися муж з жо­ною, Що дітей не ма­ли; Далі взя­ли та й під старість Сироту прий­ня­ли. Росте тая си­ро­ти­на, Так їм по­ма­гає! Але ста­рий, як чу­жо­му, Все не довіряє. Та вже, ма­буть, не­да­рем­не Примовляють лю­ди, Що ди­ти­нонька чу­жая За рідну не бу­де!.. Доростає літ ди­ти­на, Вже по­ра б же­ни­ти, Пора б уже гос­по­дарст­во З си­ном поділи­ти. Але ста­рий ду­же хо­че Щирість йо­го зна­ти І за­ду­мує, як си­на На спро­бу­нок взя­ти. Повертає раз від па­на Та й став го­во­ри­ти: «Жінко ми­ла, си­ну ми­лий, Годі мені жи­ти! Розгнівався пан на ме­не, Повішати хо­че! І я взавт­ра, як той злодій, Сплющу свої очі. Достань, жінко, з скрині гроші, Треба поділи­ти… Треба свою ос­тат­нюю Волю учи­ни­ти». Стара, бідна, як ди­ти­на, Плаче і ри­дає; Бере ключі у ста­ро­го, Скриню відми­кає. А у скрині ка­зан гро­шей - Самії ду­ка­ти!.. Ледве-ледве ста­рий з си­ном Здужали підня­ти. Висипали на підло­гу, От ста­рий сідає І з ду­катів шти­ри ку­пи Рівних на­гор­тає. І го­во­рить: «Пер­ша ку­па На по­хо­рон бу­де, Щоби ме­не, як го­диться, Спом’янули лю­ди!.. Друга ку­па тобі, жінко, Тобі, моя ми­ла! Бо ти ж ме­не, як матінка, Старого лю­би­ла!.. Третя ку­па не­хай бу­де Тобі, ми­лий си­ну,- Ти був мені, ми­лий си­ну, За рідну ди­ти­ну. А чет­вер­та ку­па гро­шей Най бу­де для то­го, Хто да ши­бе­ни­цю взавт­ра Потягне ста­ро­го!..» А си­но­чок ісхо­пив­ся, За гроші ру­кою: «Я по­тяг­ну вас, та­ту­ню! Най бу­дуть за мною!» Здихнув ста­рий, підійняв­ся Та й по­чав ка­за­ти: «Іди, хлоп­че пре­по­га­ний, Іди з мої ха­ти! Прийняв те­бе я до се­бе Малим си­ро­тою, Побивався дні і ночі, Не спав над то­бою… Тілько й ду­мав, що із те­бе Буду поміч ма­ти… А ти сам го­тов на ме­не Руку підійня­ти… Іди ж собі, пре­по­га­ний, Звідки ти узяв­ся, Та й не зга­дуй, що ти в ме­не Сином на­зи­вав­ся!» Хлопець вий­шов. Ста­рий пла­че: «Правда, добрі лю­ди, Що ди­ти­нонька чу­жая За рідну не бу­де!..»