Приказки - Руданський Степан Васильевич - Страница 4

4

НЕ ВЧОРАШНІЙ

Везе в місто му­жик сіно Якось про­ти свя­та Та й го­дує в ка­пе­люсі Малі шпа­че­ня­та… Але їде пан ба­га­тий До костьолу, зна­ти, Та вже в них на­ту­ра, ма­буть, Щоб по­кеп­ку­ва­ти… Іде звольна та й пи­тає: «Со wi­ezi­esz, Іва­не?» Мужик па­ну пок­ло­нив­ся: «А що ж? Дро­ва, па­не…» «Lzesz, gal­ga­nie! Wi­ezi­esz si­ano!» «То ж пан самі зна­ють, Що се сіно, а не дро­ва, Нащо ж пан пи­та­ють?» Закусив пан тлусті гу­би: «Z jakej wsi?» - пи­тає… Мужик підняв шпа­че­ня­та Та й од­повідає: «Всі не всі, вельмож­ний па­не, Старі повтіка­ли… Молоді лиш по­ло­вив я, Бо ще не літа­ли!..» «Kto na­js­tarszy u was we wsi?» «Ба­ба Тер­пе­ли­ха: Пережила ста­ра ба­ба Всіх дідів до ли­ха!..» «Galgan jes­te! Kto was bi­je?» «А хто ж? Бу­гай, па­не! То так і б’є нап­ро­па­ле, Кого лиш дос­та­не!..» Хтів пан чо­гось до­пи­та­ти, Та й не до­пи­тав­ся… «Со z gal­ga­nem! Rus­zaj pred­zej!» І впе­ред пог­нав­ся… Привіз в місто му­жик сіно… Продав йо­го зран­ня, Купив собі доб­ру мис­ку Драглів на снідан­ня!.. І си­дить собі на возі, Драглі уплітає… Аж той са­мий пан над­хо­дить Та й йо­го пи­тає: «Сzy nie slychac do spze­da­nia Owsa tu, Іва­не?» Му­жик встав, кру­гом об­ню­хав… «Ні, не чу­ти, па­не!» І сів зно­ву на дра­бині, Драглі уплітає… «Czy ty, chlo­pie, nie wczo­ra­jszy?» Пан йо­го пи­тає. «Де вам, па­не, я вчо­рашній? Гляньте на всі бо­ки: То мені вже оце бу­де Тридцять і два ро­ки!»

КОЗАЦЬКА МІРА

Зайшов ко­зак до кор­шом­ки. «Здоров, орен­да­рю! А на­лий-но мені,- ка­же,- Горілачі ча­ру!» Налив Мош­ко од­ну ча­ру, Козак ви­хи­ляє. Вихиляє, не ков­тає, Іще підстав­ляє. Налив дру­гу, ко­зак хи­лить, Разом дві ков­тає Та й жи­дові ко­ло шин­ку Трояка ки­дає. Підійняв жид, по­ди­вив­ся… «Гирсти, як то бу­де?! В ме­не кож­ну по три гроші Пили добрі лю­ди!» «Мовчи, жи­де бо­ро­да­тий, Тебе не пи­та­ють. У нас,- ка­же,- за­по­рожці Свою міру ма­ють. Не пер­ши­на на­шим пи­ти, Пили ми не­ма­ло, А у гу­бу за три гроші Більше не вліза­ло!..»

РАБИН І ЗАПОРОЖЕЦЬ

Читав ра­бин свої кни­ги Двадцять і сім років, Перечитав всіх тал­мудів І усіх про­років… Читав двад­цять і сім років, Ні з ким ані сло­ва!.. З ним не сміла го­во­ри­ти Й са­ма ра­би­но­ва. І чи то він свою мо­ву За той час за­був­ся, Чи з ве­ли­кої на­уки З ро­зу­му схиб­нув­ся, А як вий­шов уже на світ Жидову учи­ти, Він за­чав уже на ми­гах З нею го­во­ри­ти!.. Чудуються, ди­ву­ються Жиди бо­ро­даті - І да­вай по цілім світі Гонців роз­си­ла­ти! Ганяються гонці всю­ди, Мудрих зволіка­ють; Та щось мо­ви йо­го й мудрі Не ду­же вти­на­ють. Але іде за­по­ро­жець Та й по­чав пи­та­ти: «А що у вас, жи­де­ня­та, Доброго чу­ва­ти?..» Жиди й ка­жуть ко­за­кові: «Таке й та­ке діло!..» «Ет! Дурні ви, жи­де­ня­та! - Козак ка­же сміло.- А скажіть-но,- ка­же,- то­му Величному па­ну, Що я із ним хоть і за­раз До роз­мо­ви ста­ну!..» Пішли жи­ди до ра­би­на, Разом повк­ля­ка­ли, Доткнулися йо­го капців, З стра­хом за­пи­та­ли, Чи зве­лить він ко­за­кові Мовити з со­бою… Рабин тільки по­ди­вив­ся, Махнув бо­ро­дою… І вер­ну­лись жи­де­ня­та Козака про­си­ти, Щоби ко­зак із ра­би­ном Ішов го­во­ри­ти… Прийшов ко­зак, пок­ло­нив­ся, Рабина вітає… Але ра­бин встає з крісла, Палець нас­тав­ляє… Наставляє - біс то знає, Чого ра­бин хо­че!.. Але ко­зак йо­му су­нув Аж два пе­ред очі!.. Кивнув ра­бин го­ло­вою, Махнув бо­ро­дою; Показує йо­му вго­ру Правою ру­кою!.. «Він уго­ру! Тра до­ни­зу!» - Козак роз­ва­жає І наг­нув­ся і ру­кою В зем­лю ути­кає!.. Махнув ра­бин го­ло­вою, Подивився всю­ди І скла­дає собі ру­ки Наохрест на гру­ди!.. Тогді ко­зак прис­ту­пив­ся - Як заїде в пи­ку!.. Ціле місто зво­рух­ну­лось З га­ла­су та кри­ку!.. Але ра­бин знов спокійно Махнув бо­ро­дою! Поклонився ко­за­кові, Пішов з жи­до­вою. Приступили жи­де­ня­та, Рабина пи­та­ли: «Що пан ра­бин з за­по­рож­цем Розмовляти ма­ли?» І сів ра­бин ко­ло шко­ли Та й став го­во­ри­ти: «Я пи­тав­ся: хто б те­бе мав Такий сот­во­ри­ти?..» А він ма­ло так ка­за­ти: «Що пи­та­ти мно­го? Той ме­не мав сот­во­ри­ти, Хто те­бе са­мо­го!..» Я, ге­рехт! Що прав­да, прав­да! Я ще був пи­та­ти: Хто б то був, що мав над на­ми Небо збу­ду­ва­ти? А во­но пак так ро­зум­но Мені відка­за­ло: «Той і не­бо, хто і зем­лю Сотворити ма­ло!..» Я ще був йо­му ка­за­ти, Що бог не гнівли­вий, А во­но мені ска­за­ло, Що і спра­вед­ли­вий!..» Підступили й наші лю­ди, Козака пи­та­ли: «А що то ви із ра­би­ном Розмовляти ма­ли?..» «А що ж, лю­ди? Та жид жи­дом! Я лиш по­ка­зав­ся, А він пальцем вже до ока Мені до­би­рав­ся… Та ме­не-то не схит­ри­ти, Знаю чо­го хо­че, Та йо­му аж два ко­зацьких Сунув пе­ред очі!.. Видить ра­бин - не зля­кає! «Повішаю!» - ка­же. А я те­бе, йо­му ка­жу, Закопаю, вра­же! А він ка­же: «Зв’яжу ру­ки!» Чи чу­ли оги­ду?.. А я йо­го за то в пи­ку: «Брешеш, скур­вий жи­ду!..»