Штефан Славич - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 3

Старий лиш махнув рукою та гірко-гірко сплакав, повалившися на стіл.

Прийшов і Манолі до себе (так старий звав свого сина). Ми його обмили чисто, пов’язали рани, злагодили постіль на кіллю та й понесли до його дому,- а вже ніхто так за ним не побивався, як Штефан: аж зажурився, сердешний. Ох, щира се душа була у господа бога, щира! - дай йому, боже, небо.

Капрал узяв старого та повів, а ми два понесли парубка на кіллю. Прийшли до його хати. Хата красна, нова, білена, попід стелю образи премудрі, а все браними рушниками позапинані, стіни коверцями оббиті, а стіл та ослони усе мальовані. Дуже гарно та чисто було в хаті.

Скоро ми увійшли - стара бабуся як заплаче, як удариться в одвірок сивою головою! - сказано: мати. А за нею стояла дівчина молоденька та плакала-плакала!

Ми положили флекева на постіль, а дівчина як припаде йому до серця, як заридає!

- Братику, ох, братику мій нещасливий!

Аж ми усі мусили сплакати, дивлячись, як бідна сестра побивалась.

- Ну, добраніч вам, дядьку,- стали ми зо старим прощатися.- Та й не турбуйтесь: йому завтра, чей, ліпше вже буде.

- А я,- каже капрал,- я завтра надбіжу, скоро день, та й догледжу вашого сина.

А капрал, знаєте, був раз десь командирований у шпиталі та знав, як мається коло побитих ходити.

- А ми ж би вас так пустили? - аж скричав старий.- Сідайте, панство, сідайте - просимо! Най вас хоть пошануємо в своїй хаті - буде нам здаватися, що наші діти... коли нам не дав бог утіхи з Манолія... Ох, вайльо, вайльо! Вайльо, вайльо!

Ми не хотіли старих ще гірш смутити та й посідали за столом. Стара зараз кинулась до печі, а дочці звеліла йти в пивницю та вточити вина. А славне туда вино росло!

Увійшла дівчина з вином; заплакана, як та рожа полонинська вранці під росою. Красна-красна, як намальована. Але скажіть: чи годен я єї красу на папері написати? Хто годен, най пише,- я не годен.

Стала вона нас частувати, а Штефанко ув’яв та лиш на мене повалився.

- Пофтім! - стала вона до Штефана голубити.- Поф- тім, домнуле, чінстіц де біне.2

А сама як подивиться на Штефана, як найдуться єї чорні очі з його очима, як почервоніє - трохи що їй пугар з вином не бриз з білесеньких єї ручок. Я усе видів, та лиш мовчав.

Повечеряли ми красно, подякували богу небесному, попрощалися зо старими та й пішли по кватирах. Штефан нічо до мене дорогою не говорив. Дома я його розібрав, поклав спати, а сам узявся мундир чесати та зброю утирати; далі покутав і я, помоливсь богу та й ляг собі. Трудний був, так зараз і заснув.

Але пробудився уночі - Штефана нема на постелі; чекаю, чекаю - нема. Я боржій надвір. Дивлюся - а він сидить, сердешний, у садку та плаче-плаче!

- Господи святий! Братику мій, а се ти чо?

Він лиш махнув рукою, пообтирався та й мовчить. А сам блідий-блідий!

Я сів коло його:

- Братику, Штефаночку, не скажеш ти мені, що тобі є? Чи в тебе що не болить, любий?

- Болить в мене серденько,- став він промовляти,- та хто мені порадить?

- Братику мій як рідний,- став я казати,- ти полюбив Зоїцу? Скажи мені!

- Полюбив,- каже, а сам сумує.

- Камрате мій нещасливий,- став я жалувати,- ліпше би було, щоб ти своє серце розрадив. Таже ти жовнір: що може з твого вірного кохання бути? Розважайся, братику, якомога.

- Або ж я годен серденько впинити? Вона, все вона мені лиш на гадці, вона перед очима, вона - куда гляну.

Що я вже не намовлявся, що я вже не нарадився - так дарма. Я нарешті вже рад був, що його затягнув у хату, бо би був ще захворував, серце моє.

На другий день встали ми дуже раненько, навіть і не снідали…

- Братику,- каже Штефан,- іди, іди та кажи їй, що я гину; іди, брате!

Я і пішов. Манолі стогнав на постелі, а я буцімто прийшов його відвідати.

Попосидів трохи та й хочу йти. Силували на снідання, але я подякував красно; виходжу - а стара гримнула на дочку:

- Чому,- каже,- не випровадиш пана вояка?

От і вийшла за мною.

- А чому,- каже потихоньку,- чому не прийшов ваш товариш з вами, га?

- А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?

- Вайльо! - бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.

- Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!

- Любчику мій! - жалує вона.

- А правда оце, що ти тепер казала? - став я заходити.

- Ох, правда,- каже,- правда!

- Зоїцо! - кричить мати з хати.

- Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.

- А побачити його не хочеш? - питаю.

- У нашім садочку, по опівночі! - та й стрибнула в хату, мов ясочка...

Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.

- А чи не дуриш ти мене лиш? - усе питав та допитував.

- Або я тебе багато дурив? - кажу я, ніби сердитий.

Він так і рад!

Ледве-не-ледве дочекали вечора.

- Ходи вечеряти,- кличу.

Але де ж там! - йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!

- А не час уже, аби ми йшли?

Я аж качаюся зо сміху:

- Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.

Ваги-переваги діждали ми тої опівночі - пішли.

Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.

Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок - сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.

- Серце, серденько!

- Раю мій, покою!

Тільки й бесіди в їх було.

- Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? - прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.

- Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!

Вона зомліла.

- Бери, вийми,- каже,- мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!

Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.

Стало далі зоріти.

- Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,- мене поховають! Не годна я без тебе жити.

І знов, як чічка, йому до серденька.

- Сонце моє, маю мій,- став він гудіти, як голубчик.- Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.

- Щотиждень, щотиждень! - стала вона плакати,- а я й години без тебе не можу бути!

- Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.

А сам заплакав, як мала дитина.

З хати щось рипнуло... Поцілувались - розлетілись. Тільки того й щастя було...

Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.

- Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? - в одно мене питає.

А я говорю з ним, як звичайно.

- Юрійку, братчику, який же я щасливий! - ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!

- Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?

- Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!

«Гай, гай! - думаю собі.- Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: «Марш!» - уже й по щастю, уже й по долі».

Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:

- Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,- розказ прийшов.

Вернули.

В Турді - як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне - сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував - таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.

- Братику,- кажу я йому не раз,- товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!

- Та коби-то я міг,- промовить, бувало, а сам ляже на ліжко - тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,- нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю - мовчить.