Штефан Славич - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович - Страница 4

Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.

- Не журися ж мені, Штефанку,- кажу я йому, ідучи,- бо, бігме, битиму, як прийду.

Він мов і не чує. Се діялось в неділю.

Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:

- Фрайтер, а не був тут Славич?

- Або що?

- Таже здезертирував.

- Брешете! (не до вас кажучи) - крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.

- Бреши ти з усіма псами! - гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:

- А чому ж ви його тут шукаєте?

- Бо ми ще гадали, фрайтер,- стали вони казати,- що він у Федьковича буде.

А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе- лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.

- Як я уже тоту варту збув - не хочу вам казати. Облю- зували нас нарешті. Приходжу до касарні - дивлюся: Ште- фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.

- Чому не обідаєш? - питає Цигрис.

- Лиши! Потому.

- Брате Федьковичу!

- Чую.

- Велика печаль на тебе.

- Ні,- кажу.

Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: «Славич, Славич!»

Вибіг надвір - аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:

- Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?

- Іди собі, йди собі,- каже,- та мені легше буде!

Я пішов. Шаблю на себе - та до капрала!

- Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!

- Іди,- кажуть пан капрал,- лиш не барися.

А самі так зажурилися, аж таки їх нема,- але нічо нікому не кажуть.

Я побіг, Цигрис за мною - і в капрала навіть не мельдувався!

Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!

- Онуфрійку, братчику,- став я його благати,- уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!

Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.

- От дурний розум,- каже,- та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома такими, як він сам, упали на його потай, зв’язали та й до нас дали знати, що мають дезертира. Нам ніщо було робити: мусили його сюда вести; таже ти, братчику, сам здоров знаєш, яка наша служба жандарська.

Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.

Я аж осторопів.

- Що тут своїй голові діяти? - кажу.

- А має Штефан гроші? -питає Онуфрій.

- Та гроші є,- кажу я,- але що по тім?

- Ну, коли є,- каже жандар,- то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток- гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.

- Біжу я шукати того рудого анцихриста,- кажу,- а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер- лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.

Цигрис полетів як стріла, а я знов - парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.

- Добрий день!

- Добре здоров’я!

- Осьде маєш гроші за твого дезертира.

- А кілько?

- 24 срібних.

- Добре.

- Добре,- кажу,- але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.

- Гм,- став рудий міркуватися,- а я таки до капітана піду.

- Ба не підеш, собако! - а сам аж палаю.

- Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?

- А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?- питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. «Але що ж,- гадаю,- я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати».

- А даси 10 срібних? - питає рудий.

Я йому й кинув їх на стіл.

- Що там? Що тото? Як тото? - стали венгерські парубки допитувати, що там були.

Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по- тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос- ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.

Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.

- А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?

- Добре.

- Що ж казали пан обер-лейтман?

- А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.

- Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!

- Ой, бо і варта,- каже Цигрис,- такого пана не найдеться.

Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,- крий, милий боже! Аж прискакує.

- А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,- сегодне по полудню 20 буків йому!

Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.

А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! «Що,- гадаю я собі,- волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша».

Ще на брамі переймив мене капрал Кример - а се, знаєте, був від «наше вірех».

- Стій, ніроке! - крикнув.- А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!

- З свині чую, пане капрал, послушне.

- Гвалт, патроль, супротинація! - кричить Кример.- Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!

Вибігає пан капрал Крук.

- Ади, Крук, ади! - каже Кример.- Бери його зараз собі до арешту.

Пан капрал так і осердилися!

- Та я його до арешту дам,- кажуть,- але ти не називай мої люди свиньми, ти - хаптелею вонячий, ти - цибулянику!

Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.

- Дивися, українче-брате,- стали пан капрал наказувати,- най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.

Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся - а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну - се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,- чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.

- Юрійку, серце, брате,- голубить Штефан,- що тобі є?

- Добре,- кажу; поплентав ще щось: звісно - п’яний, та й обернувся на другий бік.

Нерано вже я витверезився. Пішов додому. «Аж тепер,- гадаю собі,- буду я матися від пана капрала...» Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..

Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий - сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!

Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене - а сам такий, такий блідий.

- Юрійку, Юрійку мій, братчику!

- Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?

Вій заплакав.

- Заспівай мені,- каже,- тої, як летіла зазулечка понад море в гай.

Я трохи розгадав та й співаю:

Ой летіла зазулечка

понад море в гай

Та й пустила синє пірце

у тихий Дунай.

Пливи, пливи, синє пірце,

долів за водов,

А я собі, молоденький,

човном за тобов.

Приплинемо, синє пірце,

на жовтий пісок,

А там собі заспіваєм

усіх співанок.

Ой маю я срібний перстень -

пущу по горі;

Ой маю я три сестриці

в чужій стороні.

Ой маю я три сестриці,

а четвертий брат,

Скажу ж я їх закликати