Поезії - Шашкевич Маркиян Семенович - Страница 6

6

[Кінець 1833 - початок 1834]

ПОТІК І РІКА

Потік, з громом шумно із гори текучий, Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой. А як сніги згибли, верх води не дав, То із того Потоку Поточок лиш став. А що гірше, що біг прудким перше скоком, Оплившись з Рікою, не був вже Потоком. Хто з шумом в світі сам ся величає, Вже добру славу сам си розганяє.

РОЗПУКА

Поза тихими водами Сумно та й смерклося; О, як голос меж горами, Щастя розбилося! Летить ворон чорнокрилий, - За ним загуділо; Щастя моє, гаразд милий Навіки зниділо. Тяжко голубу малому Гори перебити, Ой ще тяжче безродному На сім світі жити. Ти, зозуле сивенькая, Закуй ми сумненько, Най розпука та й лютая Вирве ми серденько.

1837

РУСЬКА МОВА

Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй немила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?..

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

Гадка моя, як буйний весною вітрець, Зводиться, легким крильцем злітає, Несесь сторонами в далеч, де отець, Голубонько сивий, пробуває. Живе в печалі. Боже! коли б в радості Вік тихо, весело єму проживати, В гаразді, здоровлю, в любой солодості Цвітами щастя житє огортати. Отче, ох отче! Сли ся мені придало Дні житя твоєго полином згірчити, Сли коли око твоє жалем запало, Сли-м був нещасен серце закервлити, Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю, Жалем серце бідне моє прозябає, Твої ноженьки сльозами зливаю, Ах! прости синові, най не загибає.

[1833]

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА

Дайте руки, юні други, Серце к серцю най припаде, Най щезають тяжкі туги, Ум охота най засяде. Разом, разом, хто сил має, Гоніть з Русі мраки тьмаві; Зависть най нас не спиняє,- Разом к світлу, други жваві!

СТАРИЙ І МОЛОДИЙ ЛИС

Молодий Лис, котрий ще стрільця не знав, Утішився, як нову красну шерсть дістав. А старий рік: «Безпечність тих ліпот не любить, Не тішся ними: сеся красота нас губить». Не все, що красне, Єсть для нас щасне.

СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла, Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає, Чагарами густими тьма вовків завила, Над тином опустілим галок гамор грає. Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила Серед степу опівніч сумненько думає. Згадка в душі печальній тужно згомотіла, Бо сплинули радощі, як Дністер спливає! Нависло ясне небо чорними хмарами, Тяжкими густі бори склонились тугами, Зойкнули дуброви, і ліси застогнали. Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами, Мило ми з буйним вітром, з блудними марами, Студена тая доля к серденьку припала.

[До 1837]

ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька, Серед трави край берега калина червенька. Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить, Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить. Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає, Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє. Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить, На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить. На темнії ліси гонить та й зворами блудить, Там горює, униває, тяжко серцем нудить. Весна одна перецвіла, минула і друга, Вже і третя засіяла, не минає туга. І все голуб прилітає, на гілі сідає І головку к листям тулить, плаче і ридає: «Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька? Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька. Ні тя мислями змислити, ні думков здумати, Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати. Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами, Мари - дружба, ліси - хата, гоню за зморами. А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили, Що ви мою ясну зорю та під себе вбили. Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила, Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила. А бодай вас жарким літом дуга випивала, А зимою студінь люта навік ледом стяла. Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице, Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице. Щастя моє перебилось, доля вже минула, Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

ТУГА ЗА МИЛОЮ

Із-за гори, із-за ліса Вітрець повіває; Скажи, скажи, тихий вітре, Як ся мила має?! Чи здорова, чи весела, Личко рум'яненьке, Чи сумує, чи горює, Чи личко блідненьке? Бо я тужу, бо я плачу, Сльозами вмиваюсь, Веселої годиноньки Вже не надіваюсь! Коби мені крильця мати, Соколом злетіти, Тяжку тугу із серденька При милій розбити! Ой літав би-м, ой літав би-м Щодень і щоночі, Щоб ся милій у сивенькі Надивити очі. Ой літав би-м, ой літав би-м Зорями ясними, Щоб мені ся натішити Ручками білими. Ой літав би-м, ой літав би-м Світом білесеньким, Щоб мені ся натішити Личком рум'яненьким. Ой літав би-м, ой літав би-м Вечором тихеньким, Щоб мені ся натішити Ходочком дрібненьким. Ой літав би-м, ой літав би-м Лісами, горами, Щоб мені ся натішити Милими словами. Ах, я бідний, нещасливий, Да й крилець не маю, Сохну, чахну в далечині, Всяк день умираю!