На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 6

6

НАДІЯ

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880]

СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ

(Посвята Іванові Франкові)

«СТОРОНОНЬКО РІДНА! КОХАНИЙ МІЙ КРАЮ!»

Сторононько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло? Де-не-де озветься пташина несміло, Немов перед бурею в темному гаю, І знову замовкне… як глухо, як тихо… Ой лихо! Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба? Осяяти землю безщасную треба! Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна? Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре? Ой горе! О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно! Кормигу тяжку хто розбить нам поможе? Ой боже! Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі? Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!

«УКРАЇНО! ПЛАЧУ СЛІЗЬМИ НАД ТОБОЮ…»

Україно! плачу слізьми над тобою… Недоле моя! що поможе ся туга? Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай-гай, невелика послуга! Ох, сльози палкі – вони душу палили, Сліди полишили огнисті навіки. Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили! Даремні для нього всі ліки. Чи ж мало нас плаче такими сльозами? Чи можем ми, діти, веселими бути, Як ненька в недолі, в нужді побивається нами? Де ж тута веселого слова здобути? Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцнеє каміння проймають; Невже найщиріші кривавії сльози дитячі Ніякої сили не мають?

«ВСІ НАШІ СЛЬОЗИ ТУГОЮ ПАЛКОЮ…»

Всі наші сльози тугою палкою Спадуть на серце, – серце запалає… Нехай палає, не дає спокою, Поки душа терпіти силу має. Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замліле, Тоді душа повстане недолуга, Її розбудить серденько зболіле. Як же повстане – їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину: Або загине, або переможе. Або погибель, або перемога – Сі дві дороги перед нами стане… Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане. Так, плачмо, браття! мало ще наруги. Бо ще душа терпіти силу має; Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!

СОН

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну Фантазії вбачали мої очі, І друга любого подобу красну Богиня прийняла тієї ночі. Той самий вираз і усмішка мила, Той самий погляд довгий, розумливий, На плечах лиш барвисті мала крила, Вінець над чолом з лавру святобливий. Вона іде! Непереможна сила Мене примушує за нею простувати По темних, тісних хідниках. Вступила Вона в якісь таємнії палати. Чи то свята будова, чи темниця? Високеє і темнеє склепіння, Одно віконце вузьке, мов стрільниця, – Крізь нього сиплеться бліде проміння І падає на стіну; височенний Орган стоїть там, наче скеля дика, Де був прикований Титан страшенний, Що забажав освіти чоловіка. Спинилася богиня, і за руку Взяла мене, і словом говорила: «Вважай і пам’ятай мої слова й науку: То світовий орган, і доля так судила, Що тільки раз він має гук подати, Страшний той гук, потужний і величний, По всіх країнах має залунати І перекинути світовий стрій одвічний. Страшне повстане скрізь землі рушення. І в громом упадуть міцні будови. Великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови. І правда лавром чоло уквітчає. І згине зло, укриване віками. В честь волі нової хвалу співець заграє На вільних струнах вільними руками. Тож слухай: ти орган порушить можеш Не дужою, та смілою рукою, Всесвітнє зло тим гуком переможеш, Здобудеш для землі і щастя, і спокою. Та знай: твоє життя так миттю згасне, Як блискавка, що перед громом свіне: Не для тебе те світло правди ясне, Що світ осяє, ні! життя твоє загине! І вільні струни славити не будуть Ні твого ймення, ані твого діла, Щасливії нещасную забудуть, Не буде вкрита лаврами могила!» Промовила і зникла. В самотині Я зостаюся розважать-гадати, Як визволить той гук, що замкнутий в скелині, Що має гучно в світі залунати? І я стою, неначе скам’яніла. Знебула думка вже не розважає… Що се? немовби пісня забриніла Здалека, мовби цілий хор ридає. Глибока, тиха, нерозважна туга Вникає в серце, каменем лягає; Ридає хор, мов дикий вітер з луга, А темрява склепіння застилає. З віконця ледве-ледве блисне промінь; Ті хмари темні давлять мою душу, А серце палять, мов жерущий пломінь. Ні, гук страшний я видобути мушу! Хай я загину, та хай сяє мило Над людьми сонцем правда і надія! Зважливо простягаю руку, сміло – І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!