На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 7

7

 СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Присвячується М.Ставиському

Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна, Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива; Приснилось мені… та того не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнєє щастя могла розказать? Та сон був короткий. Ранесенько-рано Вже зникла рожевая мрія моя, – Туди полинула, де грала кохано Злотисто-рожева світова зоря. Поглянула я, що вже нічка зникала, – І душу мою обгорнула печаль; І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..» Я щастя не маю і в мріях не бачу, Бо іншії мрії у серці ношу; Коли я часами журюся і плачу, – Я щастя у долі тоді не прошу. Для інших і доля, і щастя хай буде, Собі я бажаю не сну, а життя, – Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде, Йому вже до щастя нема вороття!

[1892]

СОНЕТ

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, – Останній усміх ясний посила І краскою непевною пала, Немов конаюча вродливиця в сухоті. Недавно ще була вона в турботі, Жила і працею щасливая була; Тепер останнії дарунки роздала І тихо умира… кінець її роботі! Спокійно умира і листом покриває Росинки білії, ті сльози самотні Від сонця ясного і від людей ховає. Натура ллє ті сльози таємні Того, що хутко ляже в смертнім сні, В холодній, білій сніговій труні.

[4 – 20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись на­шу рідну ха­ту Темрява вкри­ва­ла, А чу­жа сусідська ха­та Світлами сіяла. Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю, Чужії по­ро­ги, Орав свою вбо­гу ни­ву, Рідні пе­ре­ло­ги. Гомоніла твоя коб­за Гучною стру­ною, В кожнім серці од­би­ва­лась Чистою лу­ною. Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в до­мо­вині, Та збу­ди­ла твоя пісня Думки на Вкраїні. Хай же промінь твоїх ду­мок Поміж на­ми сяє, - «Огню іскра ве­ли­ко­го» Повік не зга­сає! Щоб між на­ми не вга­са­ло Проміння ве­лич­не, Ти пос­та­вив «на сто­рожі» Слово твоє вічне. Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем Чужії по­ро­ги, Орать бу­дем свої ни­ви, Рідні пе­ре­ло­ги.

«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас. Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть! Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала, І матір’ю тебе я щиро звала, З подякою складаючи долоні. Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія, – їй же першу пісню я співала, – Мені провідною зорею стала, І з нею буду я добра шукати в людях. Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої, – тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько, І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.