Semper tiro - Франко Иван Яковлевич - Страница 1

1

І.Я.Франко

SEMPER TIRO

Життя ко­рот­ке, та без­меж­на шту­ка І незг­ли­би­ме твор­че ре­мес­ло; Що зра­зу, ба­читься, тобі бу­ло Лиш оп'яніння, за­бав­ка, ошу­ка, Те в не­об­ня­тий розмір урос­ло, Всю ду­шу, мрії всі твої ввісса­ло, Всі си­ли за­би­ра і ще го­во­рить: "Ма­ло!" І пе­ред пло­дом влас­ної уяви Стоїш, мов пе­ред бо­жест­вом яким, І су­шиш кров свою йо­му для сла­ви, І своїх нервів сок, свій мо­зок пе­ред ним Кладеш замість ка­ди­ла й стра­ви, І чуєш сам се­бе ра­бом йо­го й підда­ним, Та в серці шеп­че щось: "Ні, бу­ду твоїм па­ном". Не вір сим по­шеп­там! Зрад­ли­ва та бо­ги­ня, Та Му­за! Ва­бить, на­дить і ма­нить, Щоб вис­сать "я" твоє, зро­бить з те­бе на­чин­ня Своїх за­ба­гань, дух твій спо­рож­нить. Не вір ме­лодії, що з струн її дзве­нить: "Ти бу­деш май­ст­ром, бу­деш па­ном тонів, І серць во­ло­да­рем, і влад­ни­ком мільйонів". О, не ду­ри се­бе ти, мо­ло­дая ліро! Коли в душі пісень тісниться рій, Служи бо­гині не­по­хит­но, щи­ро, Та па­ну­вать над нею і не мрій. Хай спів твій бу­де за­па­ху­ще ми­ро В пи­ру жит­тя, та сам ти скром­но стій І знай од­но - po­ёta sem­per ti­ro [1].

СОНЕТ

Благословенна ти поміж жо­на­ми, Одрадо душ і сон­це бла­говісне, Почата в зах­ваті, ок­роп­ле­на сльоза­ми, О раю мій, моя ти му­ко, Пісне! Царице, ти най­ниж­чо­го з-між лю­ду Підносиш до вер­шин свой­ого тро­ну І до гли­бин терпіння, сліз і бру­ду Ведеш і тих, що дви­га­ють ко­ро­ну. Твій по­дих всі сер­ця людські рівняє, Твій поцілуй всі душі бла­го­ро­дить І сльози на ал­маз пе­реміняє. І до­тик твій із тер­ня рожі ро­дить, І по сер­цях, мов чар со­лод­кий, хо­дить, І бу­дить, мо­ло­дить, і оп'яняє.

МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

Мій дру­же, що в нічну го­ди­ну ти­ху Отсі ряд­ки очи­ма пробігаєш І в них на­род­но­му за­ра­ди ли­ху Чи влас­ним бо­лям по­лекші шу­каєш, - Коли тобі хоч при од­но­му слові Живіше в гру­дях сер­це затріпо­че, В душі оз­веться щось, не­мов лу­на в діброві, В очах огонь сльозу зга­сить за­хо­че, - Благословлю те­бе, щоб аж до ско­ну тво­го Доніс ти сер­це чис­те й щи­ру ду­шу І щоб ти не заз­нав сирітства ду­хо­во­го, В яко­му я свій вік ко­ро­тать му­шу.

17.IX 1905

КОНКІСТАДОРИ

По бурх­ливім оке­ані Серед піня­вих валів Наша фло­та су­не, б'ється До незвісних бе­регів. Плещуть вес­ла, гнуться щог­ли… Ось і прис­тань за­тиш­на! Завертай! І бік при боці! І стер­но біля стер­на! Кидай якорі! На бе­рег По по­мос­тах ви­хо­ди! Нічичирк! Ще лед­ве дніє… Пусто скрізь… Ста­вай в ря­ди! Сонний го­род ще дрімає… Схопимо йо­го у сні… Перший крик - наш ок­рик бою І побіднії пісні. Та за­ки ру­шать, пус­кай­те Скрізь огонь по ко­раб­лях, Щоб всі зна­ли, що не­ма нам Вороття на ста­рий шлях. Бухнув дим! Хлю­по­че мо­ре… Щось мов стог­не у судні… Паруси за­ло­потіли, Наче кри­ла ог­няні. Гнуться реї, сип­лять іскри, Мов роз­па­лені річки… Снасть скри­пить… Ви­сокі щог­ли Запалали, мов свічки. Що за на­ми, хай навіки Вкриє попіл життьовий! Або смерть, або побіда! - Се наш ок­лик бой­овий! До відваж­них світ на­ле­жить, К чор­ту бо­язнь навісну! Кров і труд ось тут здвиг­не нам Нову, кра­щу вітчи­ну!

Кохавина, д[ня] 26 лип­ня 1904

НОВІ СПІВО­МОВ­КИ

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР'ЯН

Облягали ля­хи місто Десь в часі Руїни, Штурмували бра­ми й му­ри, Підкладали міни. Боронилося ко­зацт­во, Й міща­ни не спа­ли, День і ніч гриміли з мурів Пушки й са­мо­па­ли. Але Ку­пер'ян-цехмістер Був за всіх зав­зя­тий, Цеховому то­ва­рист­ву Нишком став ка­за­ти: "Годі, брат­ця, нам на му­рах, Як сичі, сидіти, Покажім, що й ми, міщанст­во, Не страш­кові діти! Вдармо ніччю на їх табір З кру­то­го бай­ра­ку! Згиньмо або тих ля­шеньків Зотрім на та­ба­ку!" Як зга­да­ли, так зро­би­ли, Щастила їм до­ля, І роз­би­ли вра­жу си­лу, Як пух, се­ред по­ля. Радість! Сла­ва! Крик і гомін! Збігаються в місті Шевці, кравці, всякі справці - Не сто і не двісті. І віта­ють Ку­пер'яна З йо­го во­яка­ми, Як ге­роя, всю до­ро­гу Всипали квітка­ми. А на площі чор­на ра­да: Взяли всі га­да­ти, Яку б то­му Ку­пер'яну Нагороду да­ти? Одні ка­жуть: "Чим він досі Був у нас? Цехмістром! Тепер йо­го за зас­лу­гу Виберім бурмістром!" Другі ка­жуть: "Що, бурмістром? Ми на се не згожі! Най він бу­де ко­мен­дан­том В ог­невій сто­рожі". Треті ка­жуть: "Ні, па­но­ве, Іншу ра­ду май­мо, Купер'яну від ну­ме­ру По ду­ка­ту дай­мо!" "Ні, ні, ні! - ре­ве гро­ма­да Одностайним хо­ром. - За ге­рой­ст­во гроші бра­ти? Ну, се був би со­ром!" Знов нез­го­да, знов гар­ми­дер, Сяк і так мірку­ють; Що хто ска­же, кли­чуть: "Слав­но!" А інші кеп­ку­ють. Аж ось вис­ко­чив на ла­ву Пузатий бурмістер Та й зак­ли­кав: "Най жиє нам Купер'ян-цехмістер! Дав нам бог та­ко­го му­жа Ворогів роз­би­ти, Та не дав нам знать, яку б то Честь йо­му зро­би­ти. Гроші да­ти - со­ром бра­ти, Та й ми ж бідні лю­ди; На уряд йо­го пос­та­вить - Іншим зазд­ро бу­де. Поки він жи­вий між на­ми, То все нам за­ва­да - То ж, па­но­ве цехмістро­ве, Ось моя вам ра­да: Зараз тут йо­го убий­мо, На паль по­садімо, По смерті ж йо­го оп­лач­мо І свя­тим зробімо. І на­сип­ле­мо над тілом Могилу ви­со­ку, Будем по­мин­ки справ­ля­ти Два ра­зи до ро­ку". "Славно! Слав­но! От так ра­да!" - Всі враз за­гу­ка­ли, А цехмістра Ку­пер'яна Навіть не пи­та­ли. вернуться

1

1 - По­ет завж­ди учень (лат).