Semper tiro - Франко Иван Яковлевич - Страница 2

2

СУЧАСНА ПРИКАЗКА

Ви чу­ли ту при­го­ду? В часі роз­ли­ву рік Попав у бист­ру во­ду Нещасний чо­ловік. В гли­бокім вирі б'ється І то­не вже туй-туй, До ку­ма, що на мості, Кричить: "Ря­туй! Ря­туй!" А кум, що на по­руч­чя Поважно лікті спер, Глядить кри­тич­но: "Вто­не Чи вир­не ще те­пер?" Вкінці мах­нув ру­кою І мо­вив лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно". Гай-гай! Та­ких кумів нам Не два, не три, не п'ять В житті щод­ня, щох­вилі Приходиться стрічать. Ти в горі, нужді б'єшся, Мов ри­ба у са­ку, Працюєш, тач­ку тяг­неш, Мов пан­щи­ну важ­ку; Тут сумнів му­чить ду­шу, Що місце, то бо­ляк, - А він лиш кри­ти­кує: "Се зле!" і "Се не так!" За поміч і по­ра­ду Він має лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно!" І наш на­род так б'ється В матні вже мно­го літ, І хвилі на­посілись Його роз­ми­ти слід. А на без­печнім мості Фальшивії бра­ти Стоять і ждуть - чи, мо­же, Щоб поміч при­нес­ти? Стоять і ждуть на хви­лю, Що бра­та про­ковт­не, Числять: те­пер ще вир­не, Тепер вже, чей, пірне. На крик йо­го й бла­ган­ня В них сло­во лиш од­но: "Не тратьте, ку­ме, си­ли, Спускайтеся на дно!" Та що се? Він не то­не, Хапаєсь бе­регів, Не слу­хає по­ра­ди Облесних во­рогів І під но­га­ми чує Вже тверд­ший, тверд­ший грунт, А ті на мості в ре­пет: "Се бунт! Се бунт! Се бунт!" Під ни­ми міст хи­таєсь, І хви­ля пряс­ла рве, І з мос­ту крик лу­нає: "Рятуйте, хто жи­ве! Рятуйте більшу власність! Рятуйте панський лан! Рятуйте трон і вівтар! Давай об­лож­ний стан!" А що, як Не­мезіда Собі од­но­го дня Позволить жарт зро­би­ти І ролі поміня? На своїм грунті ста­не Русь міцно на но­гах, А суп­ро­тив­на хви­ля Піде по во­ро­гах? І ті, що нас із ви­ру Спасали ми­ло так, Самі скуш­ту­ють тро­хи, Який-то в мокрім смак? А Русь на їх бла­ган­ня Їм відповість од­но: "Не тратьте, брат­ця, си­ли, Спускайтеся на дно!.."

НА СТАРІ ТЕ­МИ

БЛАЖЕННИЙ МУЖ, ЩО ЙДЕ НА СУД НЕП­РА­ВИХ...

Блаженъ мужъ, иже не идетъ на со­ветъ не­чес­ти­выхъ.

Блаженний муж, що йде на суд неп­ра­вих І там за прав­ду го­лос свій підно­сить, Що без­тур­бот­но в сон­ми­щах лу­ка­вих Заціплії сумління їм тер­мо­сить. Блаженний муж, що в хви­лях за­не­па­ду, Коли заг­лух­не й най­чуткіша совість, Хоч ди­ким кри­ком збуд­жує гро­ма­ду, І прав­ду й щирість відкри­ва, як новість. Блаженний муж, що се­ред гвал­ту й гу­ку Стоїть, як дуб по­се­ред бур і гро­му, На зго­ду з підлістю не прос­тя­гає ру­ку, Волить зла­ма­ти­ся, ніж пок­ло­ниться зло­му. Блаженний муж, ко­го за теє ла­ють, Кленуть, і го­нять, і поб'ють камінням; Вони ж самі йо­го тріумф підго­тов­ля­ють, Самі своїм осу­дяться сумлінням. Блаженні всі, котрі не зна­ли годі, Коли о прав­ду й спра­вед­ливість хо­дить: Хоч пам'ять їх за­ги­не у на­роді, То кров їх кров людст­ва уб­ла­го­ро­дить.

БУЛО СЕ ТРИ ДНІ ПЕ­РЕД МОЇМ ШЛЮ­БОМ...

Гласъ вопіюща­го во пус­ты­ни.

Було се три дні пе­ред моїм шлю­бом, У чистім полі я пше­ни­цю жав. Був південь. Я спо­чи­ти сів під ду­бом, В душі ж мов світля­ний ал­маз дро­жав. І враз по­чув я го­лос не­ви­мов­ний, Той го­лос, що йо­го лиш сер­це зна, Для ву­ха ти­хий, але си­ли пов­ний, Що ду­шу роз­во­ру­шує до дна. "Ще по­ки ти по­чав­ся в лоні ма­ми, Я знав те­бе; за­ким явивсь ти в світ, Я приз­на­чив те­бе пе­ред ца­ря­ми Й на­ро­да­ми нес­ти мій за­повіт". І мо­вив я: "О па­не, глянь на ме­не! Простак убо­гий, мо­ло­де хлоп'я! Хто ста­не сло­во слу­ха­ти нев­че­не? Кого на­вер­ну, роз­во­ру­шу я?" І мо­вив го­лос: "Від от­сеї хвилі Ти мій. Про все, чим досі був, за­будь! Усе по­кинь, вір тільки моїй силі, Мої сло­ва не­хай те­бе ве­дуть. А що сум­нив­ся ти в моєму слові, Так знай: ніко­го не на­вер­неш ти; Мов стріли б'ються о щи­ти стальові, Так твій гла­гол о серць людських щи­ти. На вітер бу­деш мій гла­гол ме­та­ти, Проповідати бу­деш ти глу­хим; Де ста­неш ти, ніхто не схо­че ста­ти, Що пох­ва­лиш, всім ви­дасться ли­хим". І мо­вив я: "О гос­по­ди, я грішний! Чи щоб спо­ку­ту­вать всіх вин ва­гу, Ти на сей труд важ­кий і бе­зуспішний В сій хвилі кли­чеш свой­ого слу­гу?" І мо­вив го­лос: "Не тобі се зна­ти! Не за про­ви­ни я приз­нав те­бе, Не бе­зуспішно бу­деш пра­цю­ва­ти, А сер­це в тобі я скріплю сла­бе. Твоїми го­во­ри­ти­му ус­та­ми До всіх на­родів і до всіх віків, Твоїми я тер­нис­ти­ми стеж­ка­ми Вестиму своїх виб­ра­них борців. Тобою я нав­чу їх відрікаться Життя і світу для ви­со­ких дум, Сучасних нужд, по­гор­ди не ля­каться, У світлу ціль зострілив­ши весь ум. Ось уст твоїх я пальцем до­торк­ну­ся І вло­жу в них своїх гла­голів жар. І на­ост­рю твій слух, щоб, як оз­ву­ся, Ти чув мій го­лос, на­че грім із хмар". Я ниць упав. "О, чую, па­не, чую!" І серп я ки­нув, і пше­нич­ний стіг, І батьків дім, невісту мо­ло­дую. І відтоді не ба­чив більше їх.