Поезії - Франко Иван Яковлевич - Страница 6

6

Написано д[ня] 15 ве­рес­ня 1883, досі не дру­ко­ва­но.

НЕ БЕЗ АЛЕ

Гарна дівчи­но, ти, цвіте роз­ви­тий, Глянуть на те­бе - зна­чить по­лю­би­ти, Глянуть в ті очі, як мо­ре без дна, Вчути той го­лос, дзвінкий, як стру­на, Вчути той ти­хий сміх, Сумом по­ви­тий, - Як же те­бе би міг Хто не лю­би­ти? Гарна дівчи­но, бліда­вая зірко, Думать про те­бе і сум­но, і гірко.

Написано д[ня] 16 мар­та1884 р., досі не дру­ко­ва­но.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

Говорить вість, що пер­ша в раю Єва Згрішила пізнан­ням доб­ра і зла, Вкусивши плід з за­ка­за­но­го дре­ва, І пло­ду то­го му­жеві да­ла. Хто хо­че, мо­же вірить то­му, Та тут же й за­ко­ви­ка не­ма­ла, Що в доб­ро­му порівно, як і в зло­му, Жона для му­жа вчи­телька бу­ла.

Написано д[ня] 10 ве­рес­ня 1884, досі не дру­ко­ва­но.

ПІДГІР'Я ВЗИМІ

"Підгір'я, лю­бов не­наг­ляд­на моя! Ось ти, пе­ле­ною сніжною Покрите, не­на­че кра­са­виці труп, Без ду­ху ле­жиш пре­до мною. Туманом пок­ри­ло­ся не­бо важ­ким, Туманом на­су­пи­лись го­ри, І річка під снігом за­мер­ла, і ліс Шумні по­за­був роз­го­во­ри. Морозом тріску­чим зціпи­ло те­бе. У кри­гу важ­ку оку­ва­ло, У су­гор­бах снігу заг­лух­ло се­ло, Життя мов і там вже не ста­ло. Лиш місяць блідий крізь ту­ман про­зи­ра, Мов лам­па пос­мерт­на зіхо­дить, І вовк зго­лоднілий в яру за­ви­ва Мов п'яная плач­ка за­во­дить. Невже-таки ви­мер­ло вся­ке жит­тя, Змагання не бо­реться жад­не З все­сильною смер­тю, з ту­ма­ном отим, Невже ж ти нап­рав­ду спиш сном гро­бо­вим, Підгір'я моє не­наг­ляд­не?" Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли, І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу Санки, мов га­дю­ка, шипіли. Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на, Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, - В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані Для дум­ки, для сер­ця, для ока. І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух, Я ду­мав не­радісну ду­му Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз Ще більше на­во­ди­ли су­му. Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить, Про бідність, про го­лод, про му­ку, Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть, Про ту безп­росвітну роз­пу­ку. Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок, Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу, Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб, Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу. І як же тут ду­хові, думці якій З-під кри­ги та­кої підняться? І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим У пеклі такім нак­лю­ваться? Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу, І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь. І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.

Написано в грудні 1885 р.

У ТЕМ­НУ НІЧ Я МІСТОМ ТИ­ХО БРИВ...

У тем­ну ніч я містом ти­хо брив І в серці ніс своє таємне го­ре. Кругом жит­тя кипіло, на­че мо­ре, І блискіт ламп ме­не драз­нив, тіснив. Кай ме­не шу­га­ли швидкії тіні В те­атр, на бал, у клуб, в ши­нок, домів, Фіакри гур­ко­та­ли по камінні, А в далі дзвін по­ну­ро щось гримів. Втім тінь од­на шуг­ну­ла по­уз ме­не: Вся в чорнім, ти­хо, звільна йшла во­на. Зирнула - і з душі з са­мо­го дна Знов підня­лось все го­ре утаєне. Лиш раз зир­ну­ла, і крізь пітьму ночі Той пог­ляд вбив­ся в грудь мою, мов ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Спасибі тобі, моє со­неч­ко, За промінчик твій - щи­ре сло­веч­ко! Як промінчи­ка не здо­буть притьмом, Слова щи­ро­го не ку­пить сріблом. В сльоту зим­нюю, в дни­ну млис­тую Я до­ро­гою йду тер­нис­тою; Кого я лю­бив, ті за­бу­ли­ся, А з ким я дру­жив - відвер­ну­ли­ся. Відвернулися та й цу­ра­ються, З тру­ду мой­ого посміха­ються, В по­рох топ­чуть те, що мені свя­те, - А не­до­ля й тьма все рос­те й рос­те. Важко де­ре­во з кор­нем вир­ва­ти, Друга давнього з сер­ця виг­на­ти. Важко в пітьмі йти, ще й гря­зю­кою, Де брех­ня си­чить вкруг га­дю­кою. Та як радісно се­ред труд­но­го Шляху тем­но­го і без­люд­но­го Вгледіть - світиться десь око­неч­ко!.. Так у горі нам - щи­ре сло­веч­ко. То ж за дар ма­лий, а безцінний твій, Що, мов цвіт, скра­сив шлях осінній мій, За той усміх твій не вдослід журбі Спасибі тобі! Спа­сибі тобі!